Відтоді існують різні мови і різні національності.
Заперечувати сам факт існування таких народів
і їхніх мов, і навіть більше, доцільність існування такої кількості народів і їхніх мов не є Богоугодним ділом, а радше навпаки. Звісно, людська гріховна природа хоче для себе все спростити у радикально простий спосіб. Прикладом таких грішних підходів було ставлення чиновників Російської імперії до української мови. Вона потрапляла під заборону, оголошувалася мовою простолюдинів, села, мовою, яка не може звертатися до Бога. Про неї говорилося і писалося багато різних інших нісенітниць.
Врешті-решт така дискусія навіть зачепила протестантські громади. Один старий українець із діаспори розповів мені історію про те, як розпалася баптистська церква у США, до якої належали українці. Богослужіння там відбувалося українською мовою і парафія була дуже успішною. Діяли різні гуртки, рідна школа, видавалися книги та писалися пісні. Згодом один новоприбулий емігрант із колишньої дуже зрадянщеної частини України, після того, коли старий пастир пішов на пенсію, вирішив зробити ту українську церкву зручною для всіх «слов’ян». Якщо ви думаєте, що він перевів служіння на церковно-слов’янську мову, то ви дуже помиляєтеся. Він просто все перевів на російську мову. Ось такий собі «пан-славіст» і поборник ідеї «церкви, зрозумілої для всіх». Звісна річ, після цього, поволеньки, часто зі сльозами на очах, українці ту, вже чужу їм громаду, покинули… Ось така сумна історія.
Звісно, в Україні склалося так, що в нас, при тому, що дві третини українського народу є етнічними українцями, є дуже поширеною російська мова, а в деяких регіонах, таких, як Крим, вона домінує. Подекуди, наприклад на Закарпатті, не менш поширеною є мова угорська, а в інших місцинах румунська або болгарська. Але таке домінування не повинне жодним чином впливати на церковне життя. Церква є Христовою. Це – правда. І водночас вона є українською, російською, вірменською, єврейською, німецькою тощо, залежно від тієї традиції, до якої парафіяни історично належать або яку вони собі добровільно, без примусу, без політичних нюансів, обрали.
Під час будівництва Вавилонської вежі замішання мов, існування різних мов привело до величезного поділу колись одного народу на безліч інших. Між собою вони порозумітися вже не могли. Таке явище, як мови, існуватимуть аж до кінця віку. Євангеліє має звіщатися різними мовами різним народам. Про це ми також виразно читаємо в Книзі Об’явлення (14:6), яка хоча і є символічною, тут говорить про проповідування Євангелія різними мовами дуже чітко: «І побачив я іншого Ангола, що летів серед неба, і мав благовістити вічну Євангелію мешканцям землі, і кожному людові, і племені, і язику, і народові».
Церква повинна це пам’ятати і не ставити мови на заваді служінню Євангелія, але буде адаптуватися до різних мовних і культурних ситуацій, не відмовляючи жодній культурній або етнічній групі у Євангелії їхньою рідною мовою, коли таке бажання буде. Адже Господь Святий Дух вустами Апостола Павла каже про необхідність ставати одним із тих, для кого проповідується Слово Христове: «Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати. Для юдеїв я був, як юдей, щоб юдеїв придбати; для підзаконних був, як підзаконний, хоч сам підзаконним не бувши, щоб придбати підзаконних. Для тих, хто без Закону, я був беззаконний, не бувши беззаконний Богові, а законний Христові, щоб придбати беззаконних. Для слабих, як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких. А це я роблю для Євангелії, щоб стати її спільником» (1 Кор. 9:19-23). І перша П’ятидесятниця це чудесно продемонструвала.
Врешті-решт, навіть європейська цивілізація завжди виявляла пошану до різних мов. Прикладом цього є сучасний Євросоюз, де всі мови членів Євросоюзу користуються однаковими правами і привілеями і де до всіх у мовному питанні ставляться, як до рівних. Повторюймо приклад П’ятидесятниці і любімо людей, яких наш Спаситель Ісус Христос викупив для життя у Його Царстві.

В’ячеслав Горпинчук