Особистий вітальний вступ
Павло, раб Ісуса Христа, покликаний апостол, вибраний для звіщання Євангелії Божої, яку Він перед тим приобіцяв через Своїх пророків у святих Писаннях про Сина Свого, що тілом був із насіння Давидового і об’явився Сином Божим за духом святости, через воскресення з мертвих, про Ісуса Христа, Господа нашого, що через Нього прийняли ми благодать і апостольство на послух віри через Ім’я Його між усіма народами, між якими й ви, покликані Ісуса Христа,
усім, хто знаходиться в Римі, улюбленим Божим, вибраним святим, благодать вам та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа!

Стандартна початкова форма листа, якою послуговувалися за античних часів, дещо різниться від тієї, до котрої звикли ми з вами. Авторів підпис ми ставимо в кінці листа, античні ж письменники виносили його на передній план. Лист до римлян починається з першого слова першого вірша, що ідентифікує Павла як автора послання.

Другим головним реквізитом на самому початку античного листа слугувало зазначення імені того, кому надсилався цей лист. Його ми знаходимо у сьомому вірші, де адресата визначено як «усіх, хто знаходиться в Римі, улюблених Божих, вибраних святих».

Третім таким стандартним елементом будь-якого листа виступало вітання. Тут, у Посланні до римлян, «Благодать вам та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа!» є дуже подібною до фрази, яка, по суті, відкриває усі новозаповітні послання Апостола Павла.

Відмінною рисою Послання до римлян є передусім його деталізоване звертання, а саме те, котрим автор описує себе і свого листа. Такий опис ми зустрічаємо у віршах 1-5. Тут Павло називає себе «рабом Ісуса Христа». Буквально він говорить про себе як раба, особу, котра не слідує власним уподобанням, а натомість виконує накази. Павло перебував на службі в Ісуса Христа. Його безпосереднє завдання було сформовано як «покликаний Апостол». Згідно визначення, апостолом є той, кого послано. І Павло був «покликаним Апостолом». Самого по собі його б ніколи не вибрали таким. Пригадайте, як донедавна він ще був Савлом, великим переслідником християн. Цей Савл був настільки ворожим до християн, що він не лише переслідував їх у Єрусалимі, ба, й навіть чигав на них, вирушаючи до віддалених земель. У випадку з Павловою подорожжю до Дамаска з метою арешту тамтешніх християн, Ісус стрінувся йому на шляху, вдарив його сліпотою, нагло чинячи йому опір суворим докором: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?» (Дії 9:4).

Не Павло зробив вибір стати християнином. Радше Бог покликав його, «вибравши для звіщення Євангелії» (1:1). Коли побожний Ананій, ревний християнин, котрого Господь відрядив послужити Павлові у його сліпоті, відмовляється навіть наблизитися до цього прокурора-бузувіра, Бог на те мовить йому: «Іди, бо для Мене посудина вибрана він, щоб носити Ім’я Моє перед народами, і царями, і синами Ізраїля» (Дії 8:15). Павло направду був вибраний Богом для звіщення Євангелії.

Згадка про Євангелію скеровує Апостола в суто іншому напрямку: від власного опису до зображення Євангелії, Апостолом і рабом котрої для нього бути – то великий привілей.

Цю звістку він змальовує як таку, «яку Він перед тим приобіцяв через Своїх пророків у святих Писаннях, про Сина Свого, що тілом був із насіння Давидового, і об’явився Сином Божим за духом святости, через воскресення з мертвих, про Ісуса Христа, Господа нашого» (1:2-4).

Коли Павло називає себе «рабом», він вживає термін, який слугував стандартним описом пророків Старого Заповіту (Ездр. 9:10, 11; Єр. 7:25; Дан. 9:6; Ам. 3:7). Павло ототожнює себе з Божими рабами, пророками Старого Заповіту, суто з добрих міркувань. Євангеліє, яке він проповідує, є насправді тим самим посланням, котре проголошували вони. Вони вказували на Месію, обіцяного Христа, Котрий мав прийти у світ як Спаситель та Викупитель. Павлова євангельська звістка проголошує й славить Того ж Христа, Котрий вже прийшов. І Павло може сміло стверджувати, що його Євангеліє є приобіцяне Богом «через Своїх пророків у святих Писаннях, про Сина Свого...» (1:2, 3). На початку свого листа Павло доводить до відома римлян, що насправді він їм не каже нічого нового. Його послання повністю відповідає тому, що Божі раби, пророки, провіщали до того.

Яким же було те послання? В його самому центрі лежить свідоцтво того, що правдивий Бог і правдива людина є поєднаними в одній і тій самій Особі – в Христі. Павло виявляє цю правду низкою паралельних висловів (вірші 3, 4). Щоправда, дану паралель краще відбито у перекладі, де перекладачі англомовної версії NIV зазначили її швидше у примітках, ніж у тому, що вони обрали за текст. У примітках зазначено – «за своїм духом» святості радше, ніж його перший варіант – «за Духом святості».

Зауважте наступну різницю. У примітках дух написано з малої літери і стосується Христового «духу святості», на противагу власному імені Дух, яке мало б на увазі Святого Духа. Буквально Павло каже, що його Євангеліє – то звістка про Божого Сина, «що тілом був із насіння Давидового, і об’явився Сином Божим за духом святості».

Він стався правдивою людиною, Давидовим насінням, коли був народжений від Марії, однак від вічності Він завжди був правдивим Богом. Він не стався Сином Божим, а натомість був проголошений, і об’явився Ним у силі через Своє воскресіння.

Вінцем тих багатьох чуд, які цей Богочоловік чинив тут, на землі, стало Його воскресіння по тому, як Він став жертвою за нас. Своїм досконалим життям Він здобув праведність для нас. А заплатою за наші численні гріхи та переступи стала Його смерть. Доказом же того, що Він – то Спаситель, повністю вподобаний Небесним Отцем, є той факт, що Отець воскресив Його з мертвих.

Цього Богочоловіка Павло називає «Ісусом Христом, Господом нашим». Отже, ми дійшли висновку, що така комбінація в якості звичайного титулу сама по собі є доброю в усіх відношеннях, однак у ширшому розумінні кожне слово цього чотирислівного словосполучення є по-своєму значимим. Ім’ям Ісус, що означає «Спаситель», було названо Сина Марії, народженого у Віфлеємі. Під Христом розуміється «Помазанець», Месія, Божий Син, Котрий зійшов прийняти людське тіло, аби смертю покласти його в жертву за гріхи людей. Таким чином Він викупив грішників – дав за них викуп – ціною власної крові, аби вони тепер були Його. Він є їхнім Паном, Господом і Учителем. Та ключовим словом, що уособлює ціле словосполучення, є власний займенник наш. Адже вірою ми отримуємо всі ті привілеї, якими Він нас прийшов наділити. Вірою Він є нашим Господом, так само як Він був Господом Апостола Павла. Під проводом Святого Духа Павло прийшов до прийняття Ісуса Христа як свого Господа, тепер же він проповідує Христа, Котрий є серцевиною євангельської звістки, що нею він збирається поділитися з його римськими читачами.

Адресатами Павлового листа є «усі, хто знаходиться в Римі, улюблені Божі, вибрані святі» (вірш 7). І хоча Павло досі не був у Римі, як про це він нас стисло повідомляє (1:13), проте він знає значну кількість людей у Римі. В останньому розділі цього листа він посилатиме особисті вітання майже двом дюжинам осіб. Одначе справжньою ланкою між ними є те, що і вони, як Павло, є улюбленими Божими, вибраними святими. Згідно Павлової термінології, святими є ті люди, котрих освячено вірою в Христа Ісуса. Назвемо їх віруючими.
На підвалинах їхньої спільної віри в Христа Павло продовжує свої привітання наступним чином: «Благодать вам та мир від Бога, Отця Нашого, і Господа Ісуса Христа!» (вірш 7). «Благодать» було звичайним привітанням в грекомовному світі. «Мир» (Шалом) було і є типовим вітанням серед юдеїв. І оскільки даний лист був написаний для етнічно змішаної аудиторії, котру складали і юдеї, і погани, тож прийнятними є обидва вітання. Виходячи з Павлового стилю, ці два терміни є чимось значно більшим, ніж звичаєве світське вітання. У християнському словничку Апостола Павла благодать є властивістю, яка чинить Бога охочим і навіть бажаючим давати добрі дари віруючим. Божі дари – такі, як прощення гріхів, чисте сумління, певність щодо небес – приносять мир тим, хто є об’єктом Божої благодаті. Тому благодать та мир завжди ідуть поряд, як причина і наслідок.