 |
Я
вірю...
|
Я вірю... і коли надмірна радість
Бурхливим морем в серці закипить,
Коли ні вир життя, ні квола старість
Ту надприродну силу не спинить.
Коли п’янке безумство враз накриє,
Розквітне різнобарв’ям краєвид,
Захоплена чуттєвість зрозуміє,
Як танцював безтямно цар Давид.
Я вірю... коли будень запанує,
Замерехтить у далині мета,
Й стривожена надія помандрує
Туди, де мешкає примара лиш сама.
Тоді, спинившись поглядом далеким
Аж ген за обрієм, я саме там
Побачу віри знак, в якій крізь спеку
Ступав у Край прабатько Авраам.
Я вірю... в час, коли глибока туга
У серці лютим змієм засичить,
Підступна думка, наче зрада друга,
Зі споду серця зрине, щоб збудить.
Страхи минулі, а в очах постане
Колишній жах, що сумнів живить знов.
Молю Тебе, нехай в надії дане
Цілюще Слово ситить мою кров!
І як коханої єдині в світі очі
Імлою безнадії віддалить
Жорстокий присуд, і у пітьмі ночі
Німе питання в небо полетить.
У серці пролунає тиха мова,
Цей ніжний дотик вітру до щоки:
«Коли самотність огорне раптово,
В ту саме мить Мені найближчий ти...»
Перед Тобою — сотні літ і миті,
Враховані і зважені серця,
Дитинства ранки, в старість перелиті
У душах, що мандрують в забуття...
Безумство сильних стріне протидію,
Розумні засоромляться вінця.
Коли б лише промовити: «Я вірю»
У млосному передчутті кінця...
Микола
Данилов
2005-2006
Orgelspieler
Ось поряд шкірить білі зуби звір,
Немов чигаючи на жертву випадкову,
В незграбних лапах маючи опору.
Чи хтось чекав на легеня стрункого,
Що міць його — в неслабнучих руках,
А мужність, виплекана у степах,
Не зрадить в час випробування злого?..
Та ось виходиш ти, і грім долонь
Жене гнітючу тишу геть із зали,
Де кількасот очей, тамуючи вогонь
Азартних серць, у напівтьмі блукали.
Ти руки покладеш — і раптом звір
Кориться їм. І з глибини зринає
Блаженний голос. Звуки розливає
Чуттєва річка — консонансів вал...
І довго ще ця музика лунає,
А рук тепло ховає мануал.
Микола
Данилов
16/IV.2006 р.
|
