«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей» (Iван. 1:1-4). Певно, дивно читати рядки з Біблії, коли стільки ораторів-зірок можуть вийти на подіум слави і отримати нагороду у номінації «Риторика». Але всі слова всіх людей, що жили, живуть і ще народяться, немічні і призначені для користування у людському суспільстві, бо лише слово Бога може створити щось, як-от були створені земля і все на ній, і люди у тому числі. Інколи сидиш і думаєш, як дивно Бог влаштував світ, наділивши людей таким даром – вмінням говорити. Найдавніше послання, що стосується мови, є у Слові Божому, котре у Книзі Буття, у 11 розділі, доносить нам про непослух людський, що проявився в ігноруванні наказу Божого розселятися по всій землі, котрі натомість постановили гуртом мешкати у місті Вавилоні, та ще й заповзялися вежу будувати, щоби піднести своє ім’я над Божим Ім’ям: «І сказали вони (вавилоняни): Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі. І зійшов Господь, щоб побачити місто та башту, що людські сини будували її. І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити».
Бог легко зруйнував плани людей, давши людям замість однієї мови – сотні мов. Тяжко нині уявити, у нашому багатомовному світі, яка паніка була у людей, коли вони перестали розуміти один одного і замість зрозумілої кожному мови вони стали чути нові дивні звуки. Ось уявіть: ви всіх розумієте, і по-іншому бути просто не може, бо в цілому світі існує лише ОДНА МОВА! Тут ви ідете, а назустріч вам: «Здравствуй», «Hi, how are you?», «Guten Tag, wie geht es Ihnen?», «bonjour!», «buon giorno», «Как паживаеце?» Без усякого сумніву, ви приголомшені і ніякої іншої думки у вашій голові, як лише: «Люди збожеволіли», — у вас не виникає. Очевидно, чуючи ваше природне запитання: «Що сталося?», — ваші, уже колишні друзі стають такої ж думки і про вас: «Вона збожеволіла! Усі збожеволіли!» Люди шоковані, що колись така люб’язна і добра подружка видає якісь незрозумілі звуки, та ще й усміхається при тому і потім з жахом тікає геть від вас, почувши ваше звичайнісіньке прохання говорити зрозуміло. Раптом вам назустріч біжить ваш добрий знайомий, і ви, з надією знайти хоч якесь пояснення, звертаєтеся до нього: «Миколо, що сталося? Люди збожеволіли! Що робити?», і, на щастя, він вас розуміє і відповідає вам: «Тікати треба звідси, біжи додому і передай батькам, що наша родина вирушає з міста негайно, доки не пізно!» Ось так люди і розбіглися по цілому світові у щирому переконанні, що тікають від божевільного світу, згуртувавшись з тими, хто їх розумів.
Продовженням цієї історії для нас може стати «Повість врем’яних літ», у котрій літописець розвиває Біблійну історію і звіщає: «Афетові ж дісталися північні і західні краї: Мідія, Олванія, Арменія мала і велика, Каподокія, Фефлагоні, Галатія, Кольхис, Воспорії, Меоти, Дереви, Сармати, Тавриани, Скуфія, Фраці, Македонія, Далматія, Молоси, Фесалія, Локрія; Пеленія, або ж Полопоніс, Аркадія, Іпіріноя, Ілурік, Словене, Лухитія, Андріакія, Андріатинське море; отримав також і острови: Британію, Сікелію, Євію, Родону, Хіону, Лізвону, Куфирану; Закунфу, Кефалинію, Іфакіну, Керкуру, і частину Азійського краю, що називають Онією, і ріку Тигр, що тече між Міді і Вавілоном; [і ті, що течуть] до Понтського моря в північних краях: Дунай, Дністр, і Кавкасійські гори, звані Угорськими, і звідти, кажуть, аж до Дніпра; та інші ріки: Десна, Припеть, Двіна, Волхов, Волга, що плине на схід у володіння Симові. В Афетовій же частині сидять русь, чудь і всі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволочська чудь, перм, печера, ям, югра, литва, зимигола, корс, сітьгола, ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь присидять біля моря Варязького. Понад цим же морем сидять варяги — в напрямку на схід, до меж Симових, і на захід понад тим же морем сидять до землі агалянської і волоської. Афетове ж коліно і це: варяги, свеї, урмани, готи, русь, агляни, галичани, волохи, римляни, німці, корляги, венедиці, фрягове та інші присидять від заходу до полудення і сусідять з Хамовим племенем».
Стали люди жити-поживати, добра наживати і мову свою вдосконалювати, бо потрібно було народом правити і переконувати, із сусідами торгувати. Мова і її знання у всі часи були важливими для людей. І ті, хто це розумів і мав талант – використовував свою майстерність, бо що має більшу силу, ніж сила переконання?! Мечі і стріли – це та зброя, котра має владу над тілом, але слово завжди мало більшу вагу, бо вражала душі. Слово проникає в душу, захоплює і жене куди хоче, робить якою хоче, викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов’ю, спонукує до сліз, примушує каятися, робить непохитним, розвеселяє, наповнює зворушенням чи страхом. Перлина слов’янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Святослава, що є взірцем високої риторичної культури того часу.
Найвідомішими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський. Перший Київський митрополит, давньоруський письменник Іларіон був також талановитим оратором. Найвідоміша його проповідь «Слово про закон і благодать» з патріотичних позицій оцінює діяльність давньоруських князів і визначну роль Київської Русі. Іларіон гаряче виступає проти зазіхань Візантії на Київську Русь, красномовно і переконливо доводить містичність вчення про месіанську роль будь-якого народу (тобто, що якийсь народ є благословенням для іншого народу), обстоює самостійність Русі. Дослідники Жуковський В., Заболоцький М. і інші у риторичній спадщині Іларіона відзначали такі особливості «Слова», як яскраву образність, емоційність, надзвичайну мелодійність, високу моральність.
Блискучий оратор і представник урочистого красномовства Київської Русі Кирило Туровський відомий тим, що закликав уважно вивчати минуле, прикрашати діяння героїв відповідними словами: «Прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають». Кирило Туровський — яскравий приклад творця величально-похвальних, піднесених промов. Його заслужено називають великим «піснетворцем» Київської Русі. Неабияку риторичну цінність становить «Слово в новий тиждень після Пасхи», яке він побудував на порівнянні «Церкви Христової» з оточуючим світом. У ньому — низка блискучих метафор про роль проповідника. Ось характерний приклад: «Нині ратаї слова, приводячи словесних ягнят до духовного ярма і занурюючи... рало у мисленнєвих борознах, проводячи борозну покаяння й засипаючи сім’я духовне, надіями майбутніх благ веселяться». Чи не здається вам цей виклад своєрідним Петриківським розписом з чудернацькими квітами і казковими листочками та завитками?
Можна згадати ще сотні інших знаменитих українців, що прославилися своїм красномовством. Але нині найважливіші з усіх ораторів є наші пастирі – пастирі Української Лютеранської Церкви, бо їхній талан говорити нині служить сотням мирян, котрі щонеділі у церквах проповідують життєдайне Слово Боже для усіх бажаючих, несучи добру звістку про спасаючу віру у Ісуса Христа і про Його жертву, котру Він заплатив за наші з вами гріхи.

P.S. Ласкаво запрошуємо любих читачів на Богослужіння нашої громади, котре проходить щонеділі об 11:00 за адресою: м. Київ, вул. Терещенківська, буд. 3 (приміщення Інституту математики. Конференц-зал), 5 хвилин від станції метро «Театральна».

Катерина та Анжела Горпинчук,
м. Київ, громада «Воскресіння»