ПЕРЕДМОВА
У той час, коли продовжує зростати харизматичний рух, підіймаються
питання стосовно чинності духовного досвіду, який у наш час
передається у Церкві, а саме: чудес зцілення, говоріння мовами,
екзорцизму та пророкування. Члени харизматичного руху, посилаючись
на 1 Кор. 12, упевнені, що серед християн XX століття дев’ять
духовних дарів присутні так само, як і в апостольські часи,
і що вони дійсно проявляються серед Божого народу в наш час.
Інші християни одностайно стверджують, що надзвичайні дари,
як-от: мови, божественне зцілення, а також пророцтво — були
дані Духом Своїй Церкві в апостольські часи, але з того часу
вони зникли з неї. Отже, вони сумніваються щодо чинності духовного
досвіду, про який сьогодні заявляють харизмати. Така різниця
точок зору часто викликає серед християн зростаючу напругу.
Харизмати вважають, що «хрищення Святим Духом» задовольняє потреби
всередині Християнської Церкви так само, як і в їхньому особистому
житті. Їхньою головною метою є продукування духовного оновлення
всередині Християнської Церкви. Подібно до інших християн, вони
глибоко стурбовані становищем усередині встановленої Церкви.
Вони бачать брак зобов’язань більшості тих, які стверджують
про належність до Церкви. Вони вважають, що багато християн
ще не знайшло у своїй вірі радості, миру і впевненості, які,
очевидно, відчували члени Апостольської Церкви; що багато християн
не виявляють любові один до одного, як вони повинні це робити;
що у багатьох громадах бракує наголосу на роботі Святого Духа,
і що церковні служіння часто є занадто знеособленими та формальними.
У той час, коли харизмати стверджують, що «хрищення Святим Духом»
є панацеєю від цих хвороб усередині християнства, очевидним
є те, що деякі практики та богословські догмати цього руху конфліктують
з Біблійними доктринами, унаслідок чого спричиняють розколи
у різних громадах. Можливо, більш серйозною доктринальною проблемою
цього руху є тенденція заявляти про пряме духовне освячення
окремо від Слова, і це є слабкістю, яка може походити від втрати
впевненості у божественну дієвість чистого Слова. Щоби протидіяти
такому відхилу від самого Слова, конфесійне лютеранство наголошує,
що solo verbo (лише Слово) є основою Біблійного і лютеранського
богослов’я, як видатний наголос Реформації: лише благодать,
лише віра, лише Писання. Усе, що відводить людей від Слова задля
впевненості у присутності і силі Духа в їхньому житті, є знищенням
душі, сатанинською облудою.
«Бо щодо присутності, дії і дарів Святого Духа, ми не повинні
і не можемо завжди судити ex sensu [виходячи із почуттів], наприклад,
виходячи із того, як і коли вони відчуваються серцем. Але через
те, що часто вони покриваються і навіть відбуваються у великій
слабкості, то ми повинні бути впевненими з обітниці та відповідно
до неї, що проповідування і слухання Слова Божого є [по правді]
служінням і ділом Святого Духа, яким Він безперечно є дієвим
і працює в наших серцях (2 Кор. 2:14 і далі)» (ФЗ II, 56).
Християнська любов передбачає, що Церква повинна прагнути дати
пораду і керівництво громадам та окремим особам у цьому питанні.
Так сталося, що в цьому дусі у 1972 році Комісією з богослов’я
і церковних відносин було видано доповідь під назвою «Харизматичний
рух і лютеранське богослов’я». Цей документ представляє детальне
дослідження відповідних частин Писання. Зараз із тих самих причин
і в тому ж самому дусі, з повагою до харизматичного руху, Комісія
пропонує другий документ, в якому знову стисло буде проголошена
доктринальна позиція Синоду і запропоноване пастирське керівництво
для служіння духовним потребам тих, кого хвилює існуюче напруження.
У цьому документі ми будемо застосовувати загальнодоступну термінологію
та використовувати її в загальноприйнятому сенсі. Такі слова,
як «харизматичний рух» або «харизматичне оновлення», будуть
використовуватися з посиланням на той релігійний рух, який з’явився
всередині багатьох основних церков у 1960-ті роки і характеризувався
наголосом, поставленим на так званий досвід «хрищення Святим
Духом». Оскільки його основні вірування походять з п’ятидесятництва,
у деяких колах він отримав назву неоп’ятидесятництво. Рух усередині
Лютеранської Церкви Місурійського Синоду поступово і все більше
набуває назви «харизматичний», ніж «неоп’ятидесятницький».
У цьому документі людину буде визначено як «харизмата», якщо
вона сама ототожнює себе з харизматичним рухом, бере участь
у характерних їм переживаннях та усуспільненні, читає їхню літературу,
ходить на їхні збори, залучається до елементів богослов’я і
способу життя, що випливають з цього руху1.
АБРЕВІАТУРИ:
Усі цитати лютеранських віросповідань взяті із Concordia/Злагода,
(вид. Фундація «Лютеранська спадщина», 2005).
Використовувалися наступні абревіатури:
АВ — Ауґсбурзьке віросповідання; Ап — Апологія Ауґсбурзького
віросповідання; КВ — [Епітомія] Конспективне викладення Формули
Злагоди; ФЗ — Формула Злагоди; ВК — Великий Катехізис; ШС —
Шмалькальдські статті; ТП — Тверде проголошення Формули Злагоди.
Біблійні цитати взяті з Біблії в перекладі митрополита Іларіона
(проф. Іван Огієнко).
1.
БОГОСЛОВСЬКА ОСНОВА
З огляду на сучасне світове становище, християни останнім часом
більше наголошують на роботі Святого Духа. Вони прагнуть духовного
оновлення у Церкві, зменшення байдужості у виконанні роботи
Господньої, а також більших ретельності та зобов’язань у проголошенні
народам Євангелія Ісуса Христа. У цілому християни погоджуються,
що сьогодні в Церкві існує велика необхідність у більш глибокому
розумінні роботи Духа.
Отже, Комісія з богослов’я і церковних відносин повторює деякі
речі, викладені у своєму першому документі.
А. Духовні дари не відносяться до засобів благодаті. Церква
пам’ятає, що Святий Дух та Його дари були запропоновані тільки
там, де Бог обіцяв їх – у Слові і Таїнствах. Писання і лютеранські
віросповідання часто наголошують, що Святий Дух будує Церкву
виключно за допомогою засобів благодаті. Тільки через свідчення
Євангелія і Таїнства віруючий приходить до віри, отримує впевненість
у Божій любові та прощенні, свідчить іншим, живе згідно Божої
волі та залишається стійким у вірі. Через засоби благодаті Святий
Дух дарує Церкві всі благословення, які є нашими у Христі, як
також і всі духовні дари, потрібні для виконання місії Церкви
у грішному світі (див. Мт. 28:19; Лк. 16:29; Рим. 10:17; 1 Кор.
11:26; АВ V, 4; Ап. ХІІІ, 13; XXIV, 70; ВК ІІ, 52-59, 61-62)2.
Церква з радістю та вдячністю приймає будь-який дар, який Дух
у Своїй благодаті може на вибір дарувати нам з метою навчання
тіла Христового. Вона визнає, що Господь не покинув Свою Церкву,
але обіцяє постійну присутність Свого Духа. Тому Церква не відкидає
можливості, що Бог зі Своєї благодаті та мудрості може наділяти
декого у християнському світі тими ж самими здібностями та силою,
які Він давав Своїй Церкві в минулі століття. Вона дбає про
незгасання Духа через брак очікування Божої присутності та могутності
у збудуванні Своєї Церкви, або через брак молитви за них. Але
вона також серйозно сприймає застереження Апостола: «Випробовуйте
духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з’явилося
в світ» (1 Ів. 4:1, також див. 1 Кор. 12:10). По-перше, Церква
не використовує такі дари, немовби вони були засобами благодаті3.
У розгляді навчань та наголосів різних людей і груп, які підтримують
харизматичний рух, ми маємо підставу, щоби висловити глибоку
занепокоєність. Перш за все нашою турботою є те, щоби доктрини
Святого Письма розумілися в їх чистоті. Ми відзначаємо, що перекручуються
такі життєво важливі доктрини, як виправдання благодаттю через
віру, Хрищення, засоби благодаті та інші головні статті християнської
віри. По-друге, ми стурбовані духовним станом тих, хто прихиляється
до харизматичного руху та його діяльності, а також тих, хто
знаходиться під їхньою духовною опікою. Питання, зазначені нижче,
вказують на доктрини в харизматичному русі, які є предметом
суперечки. Вони спрямовані на загальне ставлення до Писання,
як до норми християнської віри і практики. Вони не мають на
думці ставити під сумнів доброзичливість та щирість тих, хто
підтримує один чи декілька харизматичних наголосів. Предметом
суперечки не є індивідуальність або нові різновиди форм служіння,
а доктрини Божого Слова.
Отже, лютерани глибоко занепокоєні, коли «хрищення Святим Духом»
розглядається як другий досвід, важливіший за Таїнство Хрищення;
і коли це говориться, щоби надавати сили і благословення, які
не даються через Слово і Таїнства. Такий погляд відкидає всю
користь Хрищення. Тільки Хрищення, Господня Вечеря, а також
використання Божого Слова, є зовнішніми засобами благодаті.
Святий Дух обирає лише їх для роботи серед нас у благодаті.
Наприклад, молитва не є засобом благодаті, але є правильною
відповіддю на Божу благодать, яка запропонована у Таїнстві Хрищення.
Наші лютеранські віросповідання стверджують, що через Хрищення
віруючому дарується «благодать, Святий Дух і сила для придушення
старої людини, щоб нова людина могла підніматися й міцніти»
(ВК IV, 76).
Також лютерани занепокоєні, коли говоріння мовами описується
як духовний дар, використання якого дає людині більш гостре
усвідомлення своїх гріхів; глибшу і незмінну обізнаність про
постійне перебування Духа; сильнішу віру; здатність молитися
на більш глибокому рівні; пробудження інтересу і сильніше прагнення
до вивчення Біблії; а також новітній привілей свідчити іншим
про те, що Ісус означає для неї. Такий погляд підіймає досвід
говоріння мовами на рівень засобів благодаті та надає йому функції,
які виконують лише Євангеліє і Таїнства.
Ми також глибоко стурбовані, коли досвід «хрищення Святим Духом»
трактується, як засіб, який Бог дає Церкві для її місії у світі,
особливо коли «хрищення Духом» вважається (якщо не в теорії,
то на практиці) доповненням до засобів благодаті. Окрім Слова
і Таїнств, нічого не потрібно давати Церкві для її роботи, бо
через них Дух дає Церкві життя, силу та зростання. Отже, християни
продовжуватимуть шукати силу та оновлення для Церкви у Слові
і Таїнствах, а не в особливих ознаках та чудах5.
Б. Бог не обіцяв безпосередньо і прямо виявляти нам Свою волю
(без засобів благодаті), як, наприклад, через видіння та сни.
Безпосередньо і прямо Бог виявляв Свою волю пророкам, Апостолам,
а також іншим святим Божим людям, і через них Його воля ставала
відомою також і нам. Однак лютеранські віросповідання описують
«ентузіазм», як погляд на те, що Бог Сам виявляє і дарує нам
Свої духовні дари окремо від об’єктивних та зовнішніх Слова
і Таїнств. Лютер попереджує у Шмалькальдських статтях: «Коротше
кажучи, ентузіазм, властивий Адамові та його дітям від початку
[від першого гріхопадіння] до кінця світу, [його отрута] насадився
та влився в них стародавнім змієм, і є джерелом, силою [життям]
і міцністю усілякої єресі, а особливо папства і магометанства.
Тому ми повинні та мусимо постійно підтримувати те, що Бог не
бажає мати з нами справ інакше, як через промовлене Слово і
Таїнства. Усе ж інше, що вихваляється без такого Слова і Таїнств
від Духа, є дияволом» (ШС ІІІ, VIII, 9-10).
Як наголошується у нашій лютеранській спадщині, Біблійне вчення
зовнішнього Слова, як інструмента Святого Духа, відкидає суб’єктивізм,
який шукає божественного спокою і сили через «індивідуальний
досвід», замість того, щоб шукати їх в об’єктивному слові Євангелія6
(AВ V; ФЗ, КВ II, 13).
Оскільки Писання ніде не запевняє, що Бог виказує нам Свою волю
так само, як Він це робив з пророками і Апостолами, прямо і
безпосередньо, або через видіння та сни, християни повинні прагнути
пізнавати Божу волю і відповідати їй за допомогою ретельного
вивчення Святого Письма та правильного використання Таїнств.
В. Особливі ознаки та чуда не є обов’язковою гарантією того,
що Дух Божий перебуває у когось всередині. Безумовно, Писання
вказує на численні приклади чудесних зцілень у Старому та Новому
Заповітах. З Євангелія ясно, що зцілення хворого було важливою
та істотною частиною служіння Ісуса, і коли Спаситель послав
Своїх 12 Апостолів уперед до міст Галілеї, Він дав їм особливі
настанови «проповідувати Царство Боже та вздоровляти недужих»
(Лк. 9:2). Невдовзі після того Він призначив ще 70 інших і послав
їх попереду Себе, Він також сказав їм: «Уздоровлюйте хворих...
промовляйте до них: Наблизилося Царство Боже до вас» (Лк. 10:9).
Відповідно до Книги Дій, чудеса зцілення у ранній Церкві продовжувались
ще деякий час після вознесіння Спасителя на небеса7.
У наш час Бог може вирішити здійснювати такі величні справи
у Своїй Церкві і через неї. Лютерани підтверджують надприродність
і можливість того, що Бог може і втручається в хід природних
речей. Однак Писання постійно попереджує про осіб, схильних
до чудес, які ставлять надмірний наголос більше на виконанні
надприродних дій, ніж на проголошенні Євангелія: «Ісус же промовив
до нього: «Як знамен тих та чуд не побачите, — не ввіруєте»
(Ів. 4:48). Ісус попереджує Церкву про людей, обманюючих ознаками
та чудами, котрі з’являться у останні дні, щоби ввести в оману
християн: «Бо постануть христи неправдиві, і неправдиві пророки,
і будуть чинити великі ознаки та чуда, що звели б, коли б можна,
і вибраних» (Мт. 24:24). Писання попереджує світ проти вимагання
чудес від Церкви для доказу її віри: «Рід лукавий і перелюбний
шукає ознаки, та ознаки йому не дадуть, окрім ознаки пророка
Йони. І, їх полишивши, Він відійшов» (Мт. 16:4). Біблія говорить,
що навіть такі ознаки, як вигнання демонів, пророкування та
інші великі справи, хоч вони і робляться в Ім’я Ісуса, але не
гарантують, що вони є прийнятними для Бога: «Не кожен, хто каже
до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той,
хто виконує волю Мого Отця, що на небі. Багато хто скажуть Мені
того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім’ям Твоїм пророкували,
хіба не Ім’ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім’ям Твоїм
чуда великі творили? І їм оголошу Я тоді: Я ніколи не знав вас...
Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!» (Мт. 7:21-23). Лука
розповідає: «А ті Сімдесят повернулися з радістю, кажучи: Господи,
— навіть демони коряться нам у Ім’я Твоє! Він же промовив до
них: «Я бачив того сатану, що з неба спадав, немов блискавка.
Ось Я владу вам дав наступати на змій та скорпіонів, і на всю
силу ворожу, – і ніщо вам не зашкодить. Та не тіштеся тим, що
вам коряться духи, але тіштесь, що ваші ймення записані в небі!»
(Лк. 10:17-20)8.
Г. Віра у Христа не обов’язково усуває з життя християнина хворобу
та нещастя. Лютерани вірять, що хвороба, біль, нещастя та смерть
прийшли у світ внаслідок гріхопадіння людини. Ми також віруємо,
що Христос викупив нас від нашої хвороби: «...щоб справдилося,
що сказав був Ісая пророк, промовляючи: Він узяв наші немочі,
і недуги поніс» (Мт. 8:17). Але це не означає, що Бог забрав
хворобу з життя Божої дитини, і якщо вона має достатню віру,
то може звільнитися від хвороби силою Духа. І це не означає,
що хвороба є незмінним злом і ознакою слабкої віри (Євр. 12;
2 Кор. 12:7). Часто нещастя є ділами Божими, які призначені
задля нашого добра. Отже, коли християни моляться за зцілення
у повній упевненості, що цю молитву почуто, і на неї є відповідь,
і мають серйозну надію на уздоровлення, при цьому вони терпеливо
підкоряються Божій волі, оскільки знають, що всі обставини діють
разом задля їхнього добра, що подобається Богу. Навіть своїми
молитвами християнин не очікує на Божий вплив або контроль.
Він має боятися тримати у своїх власних руках силу життя та
смерті. І в радості і в смутку християнин знає, що Бог його
не зрікається. Тому дитя Боже молиться впевнено і наполегливо,
але за умови: «Боже, якщо є на те Твоя воля»9.
Ґ. Упевненість християнина не базується на «переживаннях», а
є об’єктивною обіцянкою Євангелія. У той час, коли лютерани
відчувають і високо цінують важливість духовного досвіду, лютеранські
віросповідання завжди вказують нам на об’єктивну обітницю Євангелія,
як на непомильну основу для надії і впевненості у нашому житті,
а також у житті, що має настати. Як написав доктор Піпер: «...спасаюча
віра завжди є вірою у Слово Христове, вірою у зовнішнє Слово
Євангелія, яке Христос заповідав проповідувати і навчати Своїй
Церкві (Мк. 16:15-16; Рим. 1:1-2). Це зовнішнє Слово одночасно
є об’єктом віри («Віруйте в Євангелію», Мр. 1:15) і засобом,
за допомогою якого ця віра створюється («Віра від слухання»,
Рим. 10:17). Віра, об’єктом якої не є Слово Христове, як написано
у Слові Його Апостолів (Ів. 17:20), ... є по відношенню до Писань
оманою, невіглаством і вигадкою людини (1 Тим. 6:3-4; 1 Кор.
2:1-5: «...віра в мудрості людській»)». Доктор Піпер продовжує:
«Сучасні теологи... замінюють «Особу Христа», «живого Христа»
і т. д... Але той, хто проходить повз Христові слова, також
губить «живого Христа»10.
Д. «Хрищення Духом» не є основою для церковної спільноти. Лютерани
вірять, що християни мають наполегливо молитись і старанно працювати
у напрямку бажаної Богом злагоди серед християнських церков.
Віросповідання часто демонструють це відношення (Передмова Апології,
19,16; Консп. викл. Форм. Зл. ХІ, 22; Передмова Ауґcб. віроспов.,
10; Повне проголош. Форм. Зл. ХІ, 96). Але лютеранські віросповідання
не підтримують погляду, який би забезпечив основу для церковної
спільноти у загальному досвіді «хрищення Святим Духом». Перед
практикуванням спільноти вівтаря та проповідниці Лютеранська
Церква Місурійського Синоду шукає згоди у доктринах Євангелія,
у всіх її частинах, і в правильному використанні Таїнств. Спільні
служіння з тими, хто відкидає доктрини Святого Письма, ганьблять
Святе Письмо і не можуть надати істинну мудрість братам, які
знаходяться в омані11.
Е. Дар Святого Духа не обов’язково містить у собі надзвичайні
духовні дари. Тоді як лютерани радіють славетній обіцянці, що
дар Святого Духа буде надано усім поколінням віруючих (Дії 2:39),
ані Писання, ані лютеранські віросповідання не підтримують думки,
що цей дар Духа неодмінно містить у собі такі надзвичайні духовні
дари, як мови, чуда, чудесні зцілення і пророцтва (1 Кор. 12).
Щодо фрагментів, описаних в Біблії, то Бог не обов’язково надає
Своїй Церкві в усі часи однакові особливі дари. Він дарує Свої
благословення відповідно Своєї доброї волі (1 Кор. 12:11).
ПІДСУМОК
І ВИСНОВОК
Коли комусь, кого непокоять свої гріхи, кажуть, що він може
віднайти впевненість і спокій для своєї занепокоєної совісті
в якомусь внутрішньому переживанні, як-от «хрищення Святим Духом»,
його відвертають від Христа до свого власного внутрішнього духовного
стану. Таке вчення повертає стурбованого грішника до його власного
переживання, як до основи для його впевненості і радості свого
спасіння, і знову ставлять його під залежність від Закону. Це
приводить людину або до самоправедної впевненості в своє власне
внутрішнє переживання, або до духовного відчаю для того, хто
не має такого досвіду. Покладання на людське переживання є плотською
впевненістю, а не внутрішнім свідченням Святого Духа, Який завжди
повертає нас до Ісуса Христа і Божих обітниць у проповідуванні(вченні)
Євангелія, святому Хрищенні, святому відпущенні гріхів, святому
Причасті.
Євангеліє є благодатною обітницею прощення гріхів заради Ісуса
Христа. Прощення гріхів усвідомлюється вірою в обітницю, і тільки
вірою. Вчення, що такий внутрішній досвід, як «хрищення Святим
Духом», є частиною обітниці Євангелія, і що без обітниці такого
досвіду ми не маємо «повного Євангелія», додає до Євангелія
людське діло і підпадає під апостольське засудження: «Але якби
й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам
благовістили, — нехай буде проклятий!» (Гал. 1:8).
Важливо, щоби християни були попереджені про доктрину або вчення,
які представляються як Слово і Божа воля, тоді як фактично Святі
Писання не достатньо ясно навчають таким доктринам. Святі Писання
забороняють вчення благочестивого особистого погляду і приватне
тлумачення Писань як Божих Слова і волі: «Ось Я на пророків,
— говорить Господь, — що вживають свого язика, але кажуть: Це
мова Господня» (Єр. 23:32; пор. також 2 Петр. 1:20).
Для того щоб забезпечити керівництво визначенням, чи відповідає
Святим Писанням ця доктрина, чи ні, ми пропонуємо наступні підсумки
Біблійної доктрини.
Святі Писання навчають:
1. Що ми виправдані лише за допомогою викупного діла Ісуса Христа.
2. Що прощення наших гріхів, заради Христа, обіцяне і пропоноване
в Євангелії, є нашою праведністю перед Богом.
3. Що лише самою вірою ми отримуємо обіцяну Богом пропозицію
прощення, і ми виправдані.
4. Що віра, за допомогою якої ми отримуємо Боже прощення заради
Христа, є роботою Святого Духа через зовнішні засоби благодаті,
а саме: Євангеліє, святе Хрищення, святе прощення гріхів і Господню
Вечерю. Через ці зовнішні засоби благодаті Святий Дух створює
віру в серці, коли і де бажано Богу. Через ці зовнішні засоби
благодаті дається віруючим Святий Дух разом із усім тим, що
необхідно для життя та спасіння.
5. Що віра, яка є ділом Святого Духа, є певною гарантією того,
що заради Христа ми прощені і прийняті Богом як праведні. Через
цю впевнену віру в обітниці Божі зникає звинувачуючий голос
сумління і занепокоєне серце знаходить спокій.
Таке навчання суперечить Святому Писанню і тому є небезпечним
для спасіння людини:
1. Що Бог вимагає від кожного християнина, який дотримується
Хрищення, мати такий «другий досвід», як «хрищення Духом».
2. Що так звані «дари Духа» є зовнішніми знаками, за допомогою
яких ми можемо самовпевнитися, що ми маємо віру, живемо у Божій
благодаті, або маємо Дух Божий.
3. Що Бог обіцяє кожному християнину такі дари, як говоріння
мовами, зцілення, вигнання духів та пророцтво, і що Бог дає
таку обітницю, як частину «повного» або «цілісного Євангелія».
4. Що «досвід навернення», «хрищення Духом», або інший внутрішній
релігійний досвід є необхідним для християн, бо має переконувати
їх у тому, що вони мають або віру і спасіння, або присутність
Божого Духу.
5. Що християнин, який не має такого досвіду або має недосконалу
віру, є ненаверненим і досі живе під законом гріха, або прийняв
Христа як свого Спасителя, але не як свого Господа.
6. Що освячення християнина є неповним, поки він не оволодіє
даром говоріння мовами.
7. Що Бог обіцяє зцілення і здоров’я кожному християнинові в
його житті, і якщо таке зцілення не трапляється, це обумовлено
браком віри.
8. Що у наші часи Бог направляє і веде Церкву через видіння
і сни, або прямі пророцтва.
(Далі буде)
1 Larry Christenson, “A Theological and Pastoral Perspective
on the Charismatic Renewal in the Lutheran Church,” unpublished
essay presented to the LCUSA Conference on the Holy Spirit at
Dubuque, Iowa, 1976, p.3.
2 “The Charismatic Movement and Lutheran Theology,” A Report
of the Commission on Theology and Church Relations of the Lutheran
Church Missouri Synod, 1972, p.29. У 1969 році Лютеранська Церква
Місурійського Синоду була глибоко стурбована щодо напруги та
розколу, що виникли у деяких гілках Церкви через таку неоп’ятидесятницьку
практику, як говоріння мовами, чудесних зцілень, пророцтв, а
також вимагання володінням особливого “хрищення Святим Духом”,
що змусило цю Комісію з богослов’я і церковних відносин зробити
всеохоплююче дослідження про харизматичний рух з особливим наголосом
на його екзегетичних акцентах та богословському змісті. Після
такого дослідження та консультацій Комісія з богослов’я і церковних
відносин у 1972 році видала свою доповідь під назвою “Харизматичний
рух і лютеранське богослов’я”. У цьому документі є особливі
посилання на цю доповідь, і дослідження цієї ранішньої доповіді
буде корисним для читачів. Оскільки цей буклет не був призначений
для надання детального керівництва при відносинах з пастирями
та мирянами, котрі є схильними до харизматичного руху, зараз
для членів Церкви пропонується додаткова робота.
3 Там само, ст. 25.
4 Там само, ст. 29.
5 Там само.
6 Там само.
7 Там само, ст. 31.
8 Там само.
9 Там само, ст. 32.
10 Francis Pieper, Christian Dogmatics, I, trans. W. F. Albrecht
and others (St. Louis: Concordia Publishing House, 1951), p.
84.
11 “The Charismatic Movement and Lutheran Theology,” p. 30.
