Організація богослужебного життя
а) Час проведення святого богослужіння.
На відміну від Мойсеєвого церемоніального закону, який регулював
богослужебне життя старозавітної церкви, віруючі новозавітного
періоду не отримали від Господа Ісуса Христа чітких вказівок
відносно регулювання часу проведення святих богослужінь. Послідовники
Сина Божого дивилися на питання часу проведення богослужіння,
як на питання, яке повинно було найкращим способом зорганізувати
зібрання, на якому Слово Євангелія могло б досягати якомога
більшої кількості тих, хто виявляв бажання відвідати зібрання.
Спостерігаючи богослужебне життя християн апостольського періоду,
ми можемо бачити певні характерні особливості, що показують
ставлення євангеликів до часу проведення святого богослужіння.
Святий Лука, описуючи богослужебну практику Єрусалимської Церкви1,
звертає нашу увагу на те, що послідовники Господа Ісуса Христа
використовували будь-яку можливість для того, щоби зібратися
разом і послухати науку апостольську, стати причасниками Таїнства
тіла і крові Господньої та вознести спільні молитви до престолу
Божої благодаті: «І вони перебували в науці апостольській, та
в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах2 ».
Грецьке дієслово «перебували» у своєму перекладі має смислове
значення «перебувати постійно3 », а це нам може вказувати на
те, що християни апостольського періоду не були залежні від
якогось церемоніального закону, котрий установлював певні часи
для проведення молитовних зібрань, а навпаки, християни апостольського
періоду у своєму прагненні згуртовуватися навколо Слова Євангелія
керувалися бажанням перебувати під благодатною дією Слова Євангелія,
яке за своєю сутністю забезпечувало і забезпечує кожну людину
всім необхідним для успадкування вічного життя в Божому Царстві.
Сьогодні українські євангелики у своїх питаннях щодо регулювання
богослужебного життя тримаються апостольської практики проведення
церковних зібрань, виходячи із концепції, що час проведення
богослужіння повинен забезпечити переважну більшість бажаючих
найкращим способом почути спасаюче Слово Євангелія «…бо ж вона
— сила Божа на спасіння кожному, хто вірує4…»
б) Місце проведення святого богослужіння.
Виходячи із розуміння сутності святого богослужіння українські
євангелики сприймають місце проведення богослужіння, як можливість
його провести. Такий принцип ставлення до місця проведення богослужіння
знаходить своє підтвердження в літургійній практиці Апостольської
церкви. Християни апостольського часу, збираючись навколо Слова
Євангелія і святих Таїнств, не обмежували себе якимось особливим
місцем. Пріорітетним у духовному житті християн було бажання
проголошувати Євангеліє і перебувати під благодатною дією Слова,
а не знаходитися у певному, особливому місці. Якщо храмовий
двір Єрусалимського храму дозволяв вірним збиратися навколо
Слова і Таїнств — вони збирались: «І кожного дня перебували
вони однодушно у храмі5…» Якщо хтось пропонував свій дім для
проведення богослужіння – вірні збиралися у домі і проводили
богослужіння, виголошуючи слово Христове: «…учні зібралися на
ламання хліба… в горниці6…» Якщо не було з деяких причин можливості
збиратися під дахом якоїсь будівлі, то послідовники Господа
Христа розташовувалися просто неба, згуртовуючись навколо засобів
благодаті. Якщо хтось або влада забороняли християнам проводити
будь-які богослужебні заходи на поверхні землі, то вірні спускалися
під землю, виробляючи в порожнечах вапняка зали для проведення
богослужінь. Отож, для євангеликів апостольського періоду найбільш
важливим було не питання місця проведення, а питання навколо
та в ім’я чого збиратися: «Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані,
там Я серед них7 ».
З часом питання щодо місця проведення святих богослужінь сповнюється
естетичним характером, який виявив себе в тому, що розпочалася
архітектурна епоха збудування будівель для внутрішнього життя
християнської громади. Особливості естетичного характеру християнського
літургійного служіння заохотило вірних виокремити зовнішньо
і внутрішньо будинок, який мусив був стати молитовним домом
для братів і сестер по вірі в Сина Божого. Зовнішній архітектурний
стиль церковної будівлі набуває своєрідного архітектурного виду,
який стилістично відокремив церковну будівлю від інших будівель
навколо. Дизайн внутрішнього убрання зали для проведення богослужіння
стилістично утворив характерний і своєрідний вид церковної зали.
На сьогодні існують декілька архітектурних стилей церковних
будівель, але кожний християнський храм, як правило, складається
із своїх характерних основних частин: дзвіниця, притвор, зала
для проведення богослужіння. Традиційно християнський храм будується
вівтарною частиною на схід, тим самим символічно згадуючи богослужебне
храмове8 життя вірних старозавітної церкви.
Внутрішній дизайн убрання зали для проведення богослужіння на
сьогодні теж має декілька стилістичних видів, але кожна богослужебна
зала, як правило, складається із своїх характерних основних
частин: 1) престіл (вівтарна частина);
2) проповідниця (вівтарна частина); 3) місце для служителів
(вівтарна частина); 4) місце для парафіян (внутрішня частина);
5) притвор.
Отож, християнський храм, пройшовши століття свого формування,
зодягнувся в свій своєрідний та неповторний зовнішній і внутрішній
стиль, який своєю естетичною красою надихає послідовників Господа
Ісуса Христа виконувати мету свого зібрання — проголошувати
Слово Закону і Євангелія та поширювати святі Таїнства благодаті.
1 Святий Лука охоплює період після Дня П’ятидесятниці.
2 Дiї. 2:42.
3 Грецький лексикон Стронга (с) Bob Jones University.
4 Рим. 1:16.
5 Дiї. 2:46.
6 Дії 20:7-8.
7 Мт. 18:20.
8 Єрусалимський храм за наказом Господа Бога був збудованний вівтарною
частиною на схід.
