Світ, напевно, ніколи не озирався так на живе
християнство, як сьогодні. А що живемо у хрис-
тиянському суспільстві і самі ми, християни, тож варто застановитися,
про яке само християнство говориться.
Отже, передовсім не говориться тут про так зване сардийське
християнство. У малоазійському місті Сарди існувала християнська
громада. Хоча ця громада славилася різними добрими справами:
мала глибоковіруючого єпископа і була чудово зорганізована,
– усе-таки Всевишній Господь Христос виголошує про неї такий
приголомшуючий осуд: «…маєш ім’я, ніби живий, а ти мертвий»
(Об. 3:1). У живому християнстві не говориться про зовнішність
і форми, а про зміст, бо коли замре духовне життя, тоді усілякі
побожні обряди стаються лиш зорганізованим клекотом.
На жаль, цей рід християнства, засуджений Ісусом Христом, нараховує
дуже велику кількість прибічників. Такі християни дуже старанно
дотримуються усяких існуючих релігійних звичаїв: приймають Хрищення;
вінчаються, пильнують богослужіння і часто сповідаються, щоби
полегшити собі совість, щоби далі жити по-старому і знову грішити.
Очевидно, що по їхній смерті мусить відбутися християнський
похорон і всі думатимуть, що похований пішов просто до Неба.
Окрім користі і благословення, що їх, поза усяким сумнівом,
звісно ж, дають добрі (Біблійні) давні християнські звичаї,
вони все-таки не мають нічого спільного з єством живого християнства,
бо Царство Боже – це не зовнішні форми, котрі можемо побачити
очима, «бо Божеє Царство, – каже Спаситель, – всередині вас!»
(Лк. 17:21). Хто ж думає, що побожними вчинками знайде прихильність
Бога для себе, той робить фатальну помилку, котра завдасть їй
безмежної шкоди.
Далі, живе християнство не має нічого
спільного з так званим правовір’ям. Багато таких,
котрі вважають, що вірують у Триєдиного Бога, далі – у християнські
правди, надані їм для вірування, та що вірують у Божу справедливість,
котра нагороджує добрих життям вічним, а злих осуджує навіки.
Вони не мають жодних сумнівів у релігійних питаннях, бо уникають
усіляких книжок, у котрих поширюються заклики новомодних виголошувачів
невірства. Коротше кажучи, вони цілковито правовірні.
Таким християнам дуже влучну відповідь дає Апостол Яків. Він
так пише: «Чи віруєш ти, що Бог один?
Добре робиш! Та й демони вірують, — і тремтять» (Як.
2:19). Якби християнська віра була рівнозначна знанням про якусь
річ і не піддаванню сумнівам її правдивості, то, напевно, і
сатана міг би вважатися добрим християнином, бо він ніколи ще
не сумнівався про те, що говорить Святе Писання. Тож Святе Писання
підкреслює, що хтось може бути правовірним і водночас дитиною
злого духа, засудженою на вічну погибель. У Христі Ісусі єдине
значення має лише нове створіння (Гал. 6:15). Хто не пережив
духовного відродження, про яке йшлося у розмові між Ісусом і
старшиною Никодимом (Івана 3), той буде видублений, незважаючи
на свою правовірність, бо Христос буде змушений сказати йому:
«Я ніколи не знав вас... Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!»
(Мт. 7:23).
Далі, не слід ототожнювати християнство з так званою добродійністю,
бо Господь не сказав у Матвія
5:7: «Блаженні добродійники», але сказав:
«Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть» (Мт.5:7). А
милостивим у розумінні Святого Писання може бути лише той, кому
великий самарянин-Христос вилікував гріховні рани.
Як багато на світі благородних людей, котрі хочуть бути добрими
і бажають допомагати іншим. Та усі їхні вчинки ось як оцінює
Апостол Павло: «І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам
своє тіло на спалення, та любови не маю, — то пожитку не матиму
жадного!» (1Кор. 13:3). Наші добрі діла можуть виглядати у людських
очах чимось значним, та Господь Бог дивиться на те, що насправді
спонукало нас до цих діл. Оскільки наші діла не випливали з
любові Божої, яку вливає Святий Дух в серця своїх дітей (Рим.
5:5), то, незважаючи на це так зване милосердя, ті діла Він
вважатиме за дерево, сіно, очерет (1Кор. 3:12). Відвічний Суддя
має Свою питому вагу й міру; оскільки щось в нас не оживлене
Христовою любов’ю з висот, те підпадає судові, висловленому
пророком Даниїлом: «… ти зважений на вазі, і знайдений легеньким»
(Дан. 5:27).
Зрештою, живе християнство не має нічого спільного з людською
побожністю, головно з такою, що вирахувана для рекламування
себе перед іншими і отримана через уміння вірно користуватися
побожними виразами і фразами. Усе це порожні горішки – лушпиння
без зернят. Таким людям цілковито бракує життя у Бозі. Їх стосуються
слова Спасителя: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи!
увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця,
що на небі» (Мт. 7:21). «Бо Царство Боже не в слові, а в силі»
(1Кор. 4:20).
Що ж є властивим для християнства? Живе християнство визначається
якраз тою прикметою, що є тісно пов’язана зі смертю, а саме
смертю Христовою. Він був пшеничним зерням, яке мало впасти
у землю і вмерти (Івана 12:24). Тож якщо хто з людей як вбогий
і нужденний грішник зломиться на узгір’ї Голгофи під тягарем
своїх гріхів, той так само зможе воскреснути з гробу гріха і
радісно визнати: «Бо для мене життя — то Христос» (Фил. 1:21).
У полудневому Кримі, над Чорним морем, у парку серед гарних
дерев та повені квітів стояв позолочений хрест. З обох рамен
хреста стікала на землю свіжа й, мов кришталь, чиста вода, освіжаючи
і оживляючи величезний круг парку. Звідки саме бралася вода?
– на залісненому узгір’ї було джерело! Побожна володарка тих
дібров, графиня, звеліла збудувати гідравлічні споруди та підземними
трубами допровадити воду до хреста, звідки й спливала та з великим
шумом, розбуджуючи всюди життя.
Розп’ятий Спаситель є саме таким джерелом, що спливає з Неба
на землю і дає життя світові. Ця свята вода вже пливе 19 століть,
розбуджуючи усюди життя. Таким чином, злодії ставали чесними
людьми, брехуни – правдомовцями, швидкі до суперечок – лагідними,
скупі – щедрими, розпусники – чистими, засмучені – веселими,
і навіть слабкі жінки й діти мали в собі такий надмір життя,
що переможно зносили тортури і зі співом на вустах йшли на вогнища.
Саме тут виявилася сила невидимого світу!
Друже, чи ти вже пізнав хрест? Чи ти
вже пив із джерела, що дзюрчить з Голгофи?
На світі росте чудова квітка, що називається єрихонською трояндою.
Коли ця квітка цвіте, всихають її стебла і корінці. Такі троянди
вітер не раз заносить далеко у пустелю, де вони лежать сухі
і мертві, десятки, а інколи, як стверджують вчені, і сотні літ.
Коли ж на ці троянди впаде холодний дощ, у них пробуджується
життя, і така троянда зацвітає вдруге, та ще й набагато гарніше
ніж перше.
До цієї квітки можна прирівняти нашу душу. Вона мертва і безсильна,
й засуджена на погибель. Та як тільки вона окропиться кров’ю
розіп’ятого Христа, тим святим, таємничим струмочком, – зараз
у ній починає прокидатися життя і розвиватися до незвичайної
краси.
Живемо ми в часі величезного змішання понять, головно у релігійній
царині. Саме тому треба з більшою силою підкреслити, що про
живе християнство лише там може бути мова, де хтось собі особисто
присвоїв спасіння, довершене на Голгофі. Така людина певна свого
спасіння і може кликати до Бога: «Авва, Отче!» (Рим. 8:12).
Але це лише один наслідок Христової смерті, за яким іде другий
– смерть і поховання старого чоловіка. Апостол Павло навчає:
«Так само ж і ви вважайте себе за мертвих для гріха й за живих
для Бога в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 6:11). Наше власне
життя, цебто наше «я», не має вже права нами керувати, але має
згинути. «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а
хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже»
(Мр. 8:35). Отже, маємо завдання зненавидіти наше давнє життя
й знищити його.
До неба дістаються лише ті християни, котрі вже тут, на землі,
вмерли для себе і йшли до кінця дорогою самовідречення. Терпимість
і зберігання давнього життя може нас припровадити лише до втрати
вічного життя.
Отже, де виконуються ті дві умови, там людина живе справжнім
життям і має по достатком усього, що потрібне для утримання
й дальшого розвитку того життя і ще й більше: «Хто вірує в Мене,
як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його»
(Iв. 7:38). Така людина може сміливо повторити за Апостолом
Павлом: «Бо коли живемо — для Господа живемо, і коли вмираємо
— для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо — ми Господні!»
(Рим. 14:8). У глибині серця цієї людини міститься діло Духа
Святого. У такій людині приховано і непомітно для людського
зору пульсує життя від Бога і об’явиться воно того дня, коли
Христос прийде у славі Своїй. На противагу до тих людей, у котрих
християнство є зовнішнім проявом – відроджена людина подібна
до замкненої фортеці, до якої має доступ лише улюблений, тобто,
Христос. Що такий духовний настрій мусить принести добрі плоди,
це справа самозрозуміла.
Котрі з Христом стались поховані й з Ним воскресли, всі ті вже
знайшли в Христі життя й Бога; вони відлучаться від світу і
його діл, бо не зможуть і не захочуть служити двом панам.
Далі у їхніх серцях народжується потреба рятувати від погибелі
безсмертні, людські душі і приводити їх до Христа. Вони невтомно
благають Бога, щоби Він чимраз більше сподобляв їх у всьому
до Свого Сина, Ісуса Христа, бо саме таких людей на світі треба
якнайбільше. Світ хоче бачити людей, у котрих діла йдуть у парі
з їхніми словами.
Чи хотів би ти, друже, й сам статись сіллю й світлом землі?
Чи, бува, ти не захотів би статися живим листом, котрий би знали
і читали усі люди (2Кор. 3:2)? Коли ж бо так, то поспіши прийти
під хрест Христів і прийми Розп’ятого: умри і воскресни!
До сучасної
української мови
адаптувала Анжела Горпинчук
