— Часопис Української Лютеранської Церкви «Стяг» читають люди з різних куточків України, всюди, де є громади Церкви. Також значна частина тиражу розповсюджується прямою розсилкою через пошту. Пане Євгене, розкажіть, будь ласка, про себе.
— Я народився на Волині в 1928 році, в селі, де панувала християнська традиція. У ньому була дуже терпима атмосфера, я б сказав, міжконфесійна толерантність. У нашому селі було дуже багато баптистів, які мали свій дім молитви. Звичайно, православні мали свою церкву. Часом люди ходили для ознайомлення до дому молитви, в цьому не було ніякого порушення. Я б назвав цю епоху «стародавньою», довоєнною. Ми тільки чули про страшну червону імперію, про те, що там голод, що там епідемія страху, про те, що там панує якийсь нелюдський режим. У 1939 році ми познайомилися з імперією, й після двох років стало зрозуміло, що це держава підступна, що вона має два обличчя — одне «гуманістичне» й «демократичне», друге — терористичне й репресивне. Це обличчя — обличчя ненависті, релігію любові воно замінює релігією класової ненависті. Я був свідком того, як змінювалася кінострічка історії — падав прапор польський, падав прапор совєтський, падав прапор німецький, знову приходив совєтський. Цей спектакль давав тверезий погляд на князів світу цього. Хоча я жив у атмосфері переслідувань і цькувань, але якимось чином зумів закінчити аспірантуру.
А потім сам вибрав той шлях гнаних за правду. Це сталося в шістдесяті роки, коли на поверхню вийшла хвиля опору тоталітарному, комуністичному режимові. Взагалі, я уникаю слова «тоталітарний», бо не можна порівнювати сезонний, тимчасовий німецький режим з дуже затяжним сталінським, комуністичним режимом. Фашистський жорстокий спектакль — це був воєнний сезон, а сталінський спектакль — це задушення людини й задушення цілого народу у мирний час протягом десятиліть.
— Чи виховувалися Ви в релігійній родині, хто Вам приніс перші знання про Бога, чи ходили в дитинстві до церкви?
— Я застав ще традиційне релігійне виховання, коли мама проказувала слова молитви, а діти повторювали, поки не вивчать напам’ять, звичайно, церковно-слов’янською. Таким чином, ми вивчили напам’ять «Царю Небесний», «Отче наш» і Десять Заповідей. Десять Заповідей повторювалися завжди, як молитва. Школа, відповідно, чи закріплювала це виховання, чи руйнувала. Я б не сказав, що в школі панувала релігійна атмосфера, та й у всьому селі не було такої атмосфери, яку я мав дома. Це далеко не так. Совєтська система освіти, література, оточуюче середовище вплинуло на мене, підтримуючи в мені відчуження від релігії. Проте воно не було органічним, бо після закінчення університету, коли працював у школі, я демонстративно підтримував релігійних учнів, співчував їм. З великою неприязню, щоб не сказати більше, я ставився до атеїстичної пропаганди та примусового атеїзму.
— На жаль, те традиційне християнське виховання великою мірою вже втрачене в багатьох українських сім’ях.
— Я не думаю, що воно було в кожній сім’ї, але ця традиція трималася в той час в таких роботящих, добрих господарських сім’ях. Мої батьки були добрими господарями, вони мали свою честь, вони мали свою гідність, вони мали своє обличчя. Відповідно, вони підживлювали релігійний дух в родині.
— Ви сказали, що в шістдесяті роки повстала хвиля опору комуністичному режимові.
— Так, це був опір молодої української інтелігенції, українських поетів, письменників, творчої інтелігенції і поширення забороненої літератури, що видавалася за кордоном, і самвидаву. Проте, я б сказав, що релігійні пласти в людині глибші, ніж політичні, й до них треба докопуватися довше. Зовсім небагато людей з наших шістдесятників дійшло до релігійної активності, проте поступово доходили. Мені було легше, бо я мав закладені знання з дитинства. Аллі Горській, відомій правозахисниці, було важче, бо вона була вихована в номенклатурній сім’ї. Проте кожен з нас щораз ближче підходив до глибин духовних, до віри.
— У комуністичному суспільстві людина була позбавлена багатьох свобод — слова, думки, преси. Чи були конкретні вимоги в опору стосовно свободи совісті?
— В основному, самвидав мав характер викриття фальші й ширив інформацію про культуру, літературу, історію. Ми відстоювали правдивість інформації. В моєму випадку це була полеміка з атеїстичним режимом з приводу імітації культури, з приводу вдаваної віротерпимості. Мій самвидавний матеріал вийшов у Парижі в 1970 році книгою, що називалася «Собор в риштованні». Це була філософська дискусія з приводу роману Олеся Гончара «Собор». Публікація цього роману була того часу безпрецедентною, сама його назва була несподіваною. Цей твір відстоює збереження спадщини минулого, збереження святинь минулого. Навколо цього я порушив питання, куди йде людина-браконьєр, яка не має коріння в минулому, яка практично вихована тим режимом, який прийшов не для того, щоб вдосконалювати суспільство й людину, а для того, щоб використати людські слабкості в своїх інтересах, тобто дияволічний режим. Такі філософські й педагогічні питання, антикомуністичні по суті, зачіпалися в моєму творі. Мій твір можна вважати таким, який виступає на захист віри і на захист традиції. На допитах мені показували мюнхенську газету «Християнський голос», де в номері до ювілею митрополита Сліпого був уривок із «Собору в риштованні». Як мені пояснювали, це був фрагмент твору, який помістили на честь митрополита, щоб зробити йому приємність. Зі слів тих, хто мене допитував, я дізнався, що твір йому сподобався. Але особисто я не мав з ним контактів. За вироком суду я отримав сім років строгого режиму плюс п’ять років заслання у Східному Сибіру.
— Пане Євгене, Ви відбули свій термін «від дзвінка до дзвінка». Як віра в Бога допомагала вижити в тих нелюдських умовах? Розкажіть про найяскравіші Ваші релігійні переживання протягом того часу. Колись я був присутнім на зустрічі з відомим дисидентом Мирославом Мариновичем, який розказував, що в найважчий момент перебування в карцері він почав молитися, й це буквально врятувало його і дуже підтримало.
— Хоч пан Мирослав походить із родини священика, але релігійне підґрунтя я мав глибше, ніж він, бо належу до того покоління, яке виховувалося в «буржуазних» умовах духовної незалежності. Тому мені було легше повернутися до молитви відразу в тюрмі. Безперечно, це було дуже важливим для мене, я зовсім звільнився від їхнього світу, мені не треба було грати його ролі. Як умів, молився, «Отче наш» була для мене рятівною молитвою. Молитва була для мене постійною заслоною перед тюремниками, я міг їх уже не бачити, це був для мене третьосортний, неістотний, злий світ, порівняно з тим, який відкривався в словах молитви. Для мене дух релігійного дитинства був рятівним з перших місяців ув’язнення. В лагерях навколо мене гуртувалися люди релігійні, ми проказували молитви, відзначали релігійні свята, солідаризувалися з литовцями, євреями. Я б сказав, що там закінчився для багатьох час вагання між вірою й невірою. В умовах особливо жорстокого тиску нас спасала віра. У лагері я повернувся не просто до слова віри, але до розуміння життя, що має будуватися на вірі. Це була крайня опозиція атеїстичному режимові.
— Євгене Олександровичу, як Ви сказали, біля Вас гуртувалися віруючі ув’язнені, йшло духовне життя. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.
— Так, ми, молоді і 25-річники, разом відзначали свята, переписували заборонене Євангеліє. Його нам вдавалося діставати різними мовами. Скажімо, легше було дістати англійською. З нами відбував ув’язнення один не дуже віруючий чоловік, американський громадянин, якому його прислали. Одного разу цей чоловік, якому Євангеліє було мало цікавим, дав читати його мені, а я дав його одному литовцеві. Євангеліє лежало на спільній поличці, у місці мало підозрілому. Але наглядачі якось про це дізналися, викликали мене й запитали: «Що це за книжка?» Я кажу: «Це книжка англійською мовою». Вони: «Ми бачимо, що англійською мовою. Як вона називається?» Я кажу: «Вона називається «Нью Тестамент». Вони: «А що це значить?» Я відповідаю: «Це значить Новий Тестамент». Вони: «Але ж це Євангеліє!» Я: «Якщо на вашій мові Євангеліє, то хай буде Євангеліє!» Я хотів закамуфлювати цю назву, сказав, що це не моя книжка, що я не знаю, кому вона належить, але, мабуть, тому, хто читає англійською. Цю книжку чоловік тримає тут і нікому не забороняє її читати, можете читати й ви». Після цього книжку конфіскували. Якщо ж знаходили переписані українські тексти, то їх конфісковували, а людину карали. За переписування й розповсюдження заборонених текстів саджали до карцеру.
— Пане Євгене, після здобуття незалежності багато Ваших колег по правозахисному рухові пішли в політику, але Ви, ще дехто, наприклад, Мирослав Маринович, працюють на духовній ниві. Чим зумовлений Ваш вибір?
— Це був завжди мій вибір, я не був людиною політики і в шістдесятих роках. Інша справа, що вільну літературу вони вважали за політику. В той час вияв вільної думки в літературі вже був політикою, зрозуміло, що це була дискусія з системою. Політичною діяльністю я ніколи не займався, уникав усяких намовлянь податися у депутати. На жаль, люди, котрі не мають глибокого духовного коріння, котрі не знають Бога, мусять мати маленьких ідолів, це завжди так.
— І останнє запитання. Україна, як і інший світ, знаходиться в стані глибокої духовної кризи. Науково-технічна революція щодня дає нові виклики — клонування, використання стволових клітин із людських ембріонів, засилля Інтернету та зрушення у психіці, пов’язані з віртуальною реальністю, та ін. Один за одним парламенти приймають закони про реєстрацію одностатевих шлюбів. Пане Євгене, як, на Вашу думку, мають на ці виклики відповідати християни?
— Ви зупинилися лише на окремих моментах у світі нинішньої лібералізації, глобалізації та духовного обміління й розмивання традицій. Мені важко знайти спосіб, як це можна зупинити, фактично, ми можемо зупинити себе самих, зупинити своїх близьких й наше оточення. Маємо робити максимум з того, що є в наших силах, щоби зупинити процес духовного спустошення, який набирає таких різних форм. Фактично, ми були в тому світі тотального матеріалізму — і побутового, і філософського, але він ще тоді не мав таких винахідливих форм, які має сьогодні нинішнє споживацьке суспільство. Тоді було досить багато традиційних табу, скажімо, про одностатеві шлюби думка не допускалася. Було дуже багато табу на чисто світській основі, що корінилися в колишній релігійній основі. Колишній релігійний аскетизм дуже багато передав політичному аскетизмові. Зовсім не випадково сини священиків ішли в революціонери, але зберігали довге волосся та бороди, як у священиків. Крім зовнішніх атрибутів, часто все ж зберігали певний стиль стриманого життя. Нинішня лібералізація ставить людину перед викликами, й практично боротьба зі спокусами припинена, різні засоби мистецтва чи псевдомистецтва стимулюють спокуси. Проти цього, очевидно, може бути тільки цитадель в собі самому, в цій маленькій громаді, де людина може заховатися від цього світу. Кожна людина може захищатися не за допомогою традиції великої громади чи суспільства, а в своїй маленькій громаді, в своїй сім’ї, в собі самому. Ці цитаделі треба зміцнювати, скільки є наших сил. Ми не знаємо, коли прийде Ісус Христос, але коли б ми і знали, то все одно треба до останньої хвилини залишатися вірним своїй вірі, вірним своїм святиням і своїм принципам. Катаклізми навколо нас є смертельно небезпечними. На кожного з нас, на кожне суспільство, на кожен народ чигають небезпеки. Але християнство знає давнє правило жити так, неначе кожен твій день є днем останнім. І не забувати, що театр світу — тільки театр.
— Щиро дякую, пане Євгене, за цікаве інтерв’ю. Думаю, що читачі нашого видання знайдуть у Ваших словах щось повчальне та корисне для себе.

Розмову вів редактор «Стягу» Василь Коршак