Продовження.
Початок див. у №1-3 (84-86) за 2005 р.
Словник
літургійних термінів
22.
Свята сповідь.
Під святою сповіддю ми називаємо діяння, яке складається із
двох частин. У першій частині святої сповіді ми, визнаючи свої
гріхи та провини перед праведним і святим Господом Богом, усвідомлюємо,
що «…по справедливості заслужили на Божий гнів та на дочасну
й вічну кару…що ні власними ділами, ані заслугами не можемо
перекреслити (викорінити) своїх гріхів…лише кров Господа нашого,
Ісуса Христа, єдинородного Сина Божого, є багатим викупом за
наші провини й очищенням наших душ1…»
У другій частині святої сповіді ми отримуємо прощення2
гріхів або відпущення гріхів від душпастиря, як від Самого Господа
Бога, впевнено віруючи, без усякого сумніву, що наші гріхи та
провини прощені перед Богом на небесах.
23.
Відпущення гріхів: «На основі оце зложених вами заяв,
що щиро жалкуєте за поповнені вами гріхи, і з правдивою вірою
шукаєте потіхи в заслугах Господа нашого Ісуса Христа, я — негідний
слуга Його, — покликаний і уповноважений проголошувати Слово
Боже, ось цим заявляю вам змилування Боже і прощення всіх ваших
гріхів в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь».
Проголошення відпущення гріхів душпастирем є одним із найвтішніших
моментів богослужебного діяння. Грішник, який щиро усвідомлює
та жалкує за скоєні гріхи, шукаючи потіхи в заслугах Господа
й Спасителя Ісуса Христа, чує голос Божого Євангелія із вуст
душпастиря – ПРОЩАЮТЬСЯ ВСІ ВАШІ ГРІХИ В ІМ’Я ОТЦЯ, І СИНА,
І СВЯТОГО ДУХА. АМІНЬ. Зі своєї сторони душпастир не бере на
себе право та владу прощати або відпускати гріхи, бо це право
і ця влада належить лише Богові, проти Якого ми скоїли гріхи,
та Спасителеві Ісусу Христу, Який спокутував за всі наші гріхи
та провини. Але душпастир, як покликаний і вповноважений проголошувати
Слово Боже, проголошує, пропонує, чинить, застосовує, забезпечує
усіх тих, хто сповідався, очевидним євангельським фактом проголошення
– «...маємо в Ньому відкуплення кров’ю Його, прощення провин,
через багатство благодаті Його3».
24.
Єктенія ІІ, молитовні прохання.
Молитовні прохання другої єктенії, або єктенії посиленого моління,
в основі своїй зводяться до прохань персонально-християнських
потреб: а) молимося за вірних, які потребують від милостивого
Бога духовного, душевного, фізичного миру та спокою; б) молимося
за тих, хто з деяких причин, відпавши від правдивої віри, потребує
духового відродження, навернення і прийняття вигод Христових,
котрі милостиво пропонуються Богом через засоби благодаті. Також
до молитовних прохань другої єктенії можуть додаватися, в разі
потреб, інші прохання, як-от: з нагоди загальнолюдського нещастя;
про видужання хворих (на особливе прохання парафіян) та ін.
25.
«Щоб усі ми однодушно славили найчесніше і величне Ім’я Боже
тепер, і повсякчас, і повіки віків».
Цим молитовним виголосом душпастир у молитовній єдності з громадою
завершує потрійну єктенію посиленого благання. Своїм закликом
до однодушності душпастир запрошує всіх вірних до однодушного
славословлення і до однодушного возвеличення благодатного діяння
Божого, котре являє себе у тому, що Бог у Христі Ісусі через
Святого Духа надає людині все необхідне для подолання усіх життєвих
труднощів, які згадуються у молитовних проханнях другої єктенії.
26.
Херувимська пісня: «Ми, що Херувимів тайно уявляємо і життя
творящій Трійці трисвятую пісню співаємо, всяку журбу життєву
відложімо тепер, щоб Царя всього прийняти, Якого невидимо проводжають
ряди ангелів. Алілуя, алілуя, алілуя».
Херувимська пісня, за словами Георгія Кедрина4,
була укладена та введена у богослужебне використання в VI-му
столітті за часи благочестивого правління візантійського імператора
Юстина II5
для того, щоби під час перенесення Святих Дарів6
зі столу приношення на богослужебний престіл душі й серця вірних
наповнювалися б самими благоговійними відчуттями. Цією віросповідною
піснею громада закликає себе: по-перше, уподібнитися Херувимам
(Ми, що Херувимів тайно уявляємо…), які, за словами пророка,
стоять перед престолом Господньої слави, неспинно оспівуючи
Його і славословлячи трисвятим співом «…Свят, свят, свят Господь
Саваот7…»;
по-друге, відкинути всі свої думки і турботи (…всяку журбу життєву
відложімо тепер…), які можуть відвернути молитовну увагу від
сприйняття великої тайни тіла та крові Господа нашого Ісуса
Христа; і, по-третє, з усією пошаною визнати (…щоб Царя всього
прийняти, Якого невидимо проводжають8
ряди ангелів…) реальне сприйняття сущності Господньої Вечері,
а саме, що «…правдиві тіло та кров Христові дійсно присутні
під час Вечері у формі хліба та вина, що розподіляються та приймаються9…»
Підготував
пастир Олег Стецюк,
голова літургійного комітету УЛЦ
1
Український Лютеранський Служебник, стор. 38
2
Слово «прощати» грецькою мовою «aefihmi», що в перекладі означає
«відпускати, відправляти, прощати, допускати, дозволяти».
3
Послання святого Апостола Павла до ефесян 1:7.
4
Georgii Cedreni compendium historiarum sub ix anno Justini.
5
Візантійський імператор Юстин II, 565-578 після Р. Х.
6
Відповідно до ранішньої східної літургійної традиції земні елементи
хліб та вино для запровадження Святого Причастя приносили ті,
що хотіли брати участь в Господній Вечері. Принесений хліб та
вино вірні залишали на столі приношення, який, як правило, знаходився
праворуч від входу до престольної частини. Перед початком богослужіння
диякон принесені земні дари переносив до вівтаря, готуючи їх
до запровадження Святого Причастя. На початку богослужебної
євхаристичної частини диякон приготовлені Святі Дари переносив
на престіл, і саме під час цього перенесення Дарів громадою
співалася віросповідна «Херувимська пісня».
7
Книга пророка Ісаї 6:3.
8
«Проводжають – копієносимий» – образ узятий із римської традиції
«проголошування імператора». Проголошуваного імператора вояки
урочисто піднімали на щиті, який підтримувався знизу списами.
Цей віросповідний образ використовувався ще Єрусалимською громадою
першого століття, як виклик язичницькій владі, проголошуючи
їй, що справжнім Царем, Якого християни «підносять на щиті»,
тобто возвеличують та поклоняються, є Господь Ісус Христос,
Якого супроводжує все небесне ангельське військо.
9
Ауґсбурзьке віросповідання, стаття Х «Про Господню Вечерю».
