—
Степане Григоровичу, розкажіть про себе читачам «Стягу».
— Народився я у 1947 році
в селі Горенка, що знаходиться на відстані 15 кілометрів від
Кременця. Мої батьки були глибоко віруючими людьми, ходили до
православного храму. Змалечку мені прищепили любов до Бога,
можна сказати, я отримував її з материнським молоком. У 1954
році я пішов до школи, якраз у ті часи, коли на Церкву йшло
велике гоніння. Батьків тих учнів, які відвідували храми, часто
викликали до школи, з ними проводили бесіди, згодом штрафували.
Багато батьків казали у школах, що їхні діти більше до храму
не підуть, але не мої. Коли їх викликали до школи, то батьки
казали: «Він ходив до церкви і буде ходити!» Мене покарали так,
що я два роки навчався у третьому класі. Я був слухняним хлопцем,
гарно вчився, але за відвідини храму мені поставили двійку з
поведінки й залишили на другий рік у третьому класі.
Коли у 1964 році я закінчив школу, в моїй характеристиці було
написано, що я церковник. Відповідно, я не міг учитися далі,
двері інститутів передо мною були зачинені. Так само й до ПТУ
мене не прийняли, бо я не був комсомольцем. На гарну роботу
також не брали, тільки на найбруднішу.
—
І що ж Ви робили далі?
— До армії мене все ж взяли.
Я служив у Томську два роки, працював на військовому заводі
на свердлильному верстаті. Пильні командири звернули увагу на
мою нестандартну поведінку, при обшуку знайшли хрестик. Справа
набула розголосу, й коли дійшла до замполіта, той спитав звідки
я. До речі, прізвище того старшого офіцера було Гайдук. Я розповів,
що родом із Тернопільської області. Замполіт пожвавішав, він
згадав, що там знаходиться Почаївська лавра, де колись побувала
його матір, якій дуже там сподобалося. Замполіт попросив розповісти
про Лавру, про мої враження при відвіданні цього монастиря.
Радянський офіцер захотів, щоб я спілкувався з його матір’ю.
Я погодився. Розпочалися мої бесіди з матір’ю замполіта, я розказував
про Лавру, про Святе Письмо. Це мене й спасло, бо справа не
пішла вище, хоч я і працював на секретному заводі. На релігійні
свята замполіт брав мене до себе додому, де кормили обідом;
після цього я спілкувався з його матір’ю. Але ніхто про це не
знав.
—
У ті часи, коли Церква переслідувалася безбожницьким комуністичним
режимом, навіть самі комуністи, офіцери, такі, як той замполіт
Гайдук, про якого Ви розказуєте, десь там, у глибині душі, мабуть,
вірили у Бога?
— Я не знаю, чи був він
віруючою людиною, але його матері дуже сподобалося наше спілкування.
Мені з дому присилали у конвертах іконки, які я дарував цій
жінці. Таким чином, у армії мені було добре. Вже коли я повернувся
зі служби додому, тоді знову передо мною постала проблема: як
жити далі. Ще до армії я почав вивчати слов’янську азбуку, а
після повернення закінчив. Як відомо, тоді у православних храмах
правилося слов’янською, тож я вивчив також порядок богослужіння,
пісні та ін. Я служив у храмі й одночасно працював. Одного разу,
коли я працював на цукровому заводі, то на загальних зборах
начальник кричав мені: «Ти — ворог народу, ти заважаєш будувати
комунізм!»
—
Степане Григоровичу, розкажіть, будь ласка, про Вашу службу
в храмі.
— У ті часи була велика
проблема з людьми у церкві. Не було молоді, яка могла б співати.
Люди боялися йти до храму, знаючи, що на них чекає. Колись у
релігійній громаді мало бути, як мінімум, двадцять чоловік —
«двадцятка». Для реєстрації було потрібно набрати ту «двадцятку».
Але до неї боялися писатися, бо списки йшли до сільради й вони
ставали відомими. Відповідно, коли треба було отримати якусь
допомогу, наприклад, солому для худоби, то членам «двадцятки»
відмовляли щось таке, як: «Ти в «двадцядці», най вона тебе й
забезпечує!» Але з 1970 року я служив архієрейським іподияконом
у Миколаївському соборі Кременця. Коли Літургію служить єпископ,
то, за православними канонами, мають бути присутні два іподиякони.
Разом з єпископами я відвідував храми у районі, області, Україні,
навіть у Росії.
Люди, які працювали тоді у храмах, були дуже обділені державою.
Серед усіх тих, хто працював у церквах, право на державний стаж
до пенсії мали тільки сторож, прибиральниця та кочегар. Священикам,
дияконам та псаломщикам стаж ішов від єпархії. Відповідно, й
пенсію вони отримували не від держави, а від єпархії, куди церкви
платили свої внески.
Хочу розказати про те, як ми робили ремонт у храмі. Собор, де
я служив, прийшов до аварійного стану, всередині він прокоптився,
став, як кузня. Дах почав провалюватися. Громада не мала права
робити у приміщенні храму жодного ремонту. Все робилося для
того, щоб зруйнувати приміщення церков. Для того щоб отримати
дозвіл на ремонт, ми їздили до Тернополя, до Києва, до Москви,
але дозволу не отримали. Тоді громада вирішила робити ремонт
таємно, бо у селах місцева влада не так ще слідкувала, а в місті
було з цим дуже суворо. Робили його вночі при замкнених центральних
дверях, тоді ж завозили будівельні матеріали. Нам вдалося храм
всередині поштукатурити, помили, розмалювали, позолотили іконостас.
Але, як ми не ховалися, влада дізналася про ремонт. Нас почали
викликати на бесіди до міліції, погрожувати, лякати... Наш церковний
староста, на прізвище Процідим, мав на той час 88 років. Його
викликали на допит до міліції, вимагали інформацію про те, де
взяли будівельні матеріали на ремонт. Але що взяти із такої
літньої людини? Взялися за мене, бо я був у «двадцятці». Мені
було біля 33 років, коли потрапив на допит. Думав, що більше
звідти не вийду. Завели до підвалу, де почали психологічну обробку.
З камер, повз які мене проводили, лунали якісь звуки, якісь
нелюдські крики, стогін. Начальником міліції був такий собі
Мартиненко. Він бив мене по голові спеціальним гумовим кастетом
так, що голова вся спухла, але побита не була, й за той вечір,
що я був у підвалі, я посивів. Мені було всього 33 роки, коли
це сталося. Але все ж мене випустили, й люди довели мене додому.
Мартиненко мене попередив, що я вже звідси не вийду, що мене
за місяць згноять, якщо я не покину Церкви. Але Бог так розпорядився,
що через місяць цей Мартиненко, хоч і був ще молодий, помер,
і його родина попросила відспівати його у соборі. Я простив
його, як християнин, коли виходив із підвалу, де мене били.
Після цього нам дали спокій.
—
Мені відомо, що протягом тривалого часу у Вашому будинку функціонувала
домашня церква. Розкажіть про неї.
— Підпільна церква в моєму
домі розпочалася в 1972 році. Для чого це було потрібно? Атеїстична
влада забороняла вінчатися. Коли ставало відомо про те, що хтось
обвінчався у храмі, його зразу ж вигонили з роботи. Так, одна
вчителька з четвертої школи Кременця пішла до церкви за куму,
то її звільнили з роботи. У соборі вінчали таємно, ночами, у
майже цілковитій темряві — так, засвітимо пару свічечок, щоб
видно було прочитати книгу. Але такі факти стали відомими міліції,
й нам заборонили. У кожному храмі велися спеціальні книги, де
записувалися вінчання, христини, похорони. Якщо хтось не записав
про якусь подію до книги, то за це його могли судити. Тож через
єпархію, яка знаходилася у Львові в Соборі святого Юра, з допомогою
монахів Почаївської лаври, було освячено престол на честь святого
Миколая. Відтоді ночами у мене в хаті вінчалися, христилися,
а з дозволу єпископів, навіть я особисто і вінчав, і христив.
Все проходило в обстановці таємності. До мене приходило навіть
високе начальство, щоб христити дітей чи вінчатися. Були такі
випадки, коли навіть вінчальні вінці накладалися на голову,
хоч за традицією їх мають тримати над головою. Тобто на вінчанні
були присутніми тільки священик та молоді. Домашня церква існувала
більше ніж 20 років. Коли я прийшов до Української Лютеранської
Церкви, то позичав з неї хрести, чаші, ікони, все те, що треба
для проведення богослужінь у громаді. І так продовжується до
сьогоднішнього дня.
—
Степане Григоровичу, а як Ви прийшли до Української Лютеранської
Церкви?
— Тоді я працював у автобусному
парку, де громада в Кременці орендувала залу для проведення
богослужінь. Мені було цікаво подивится на лютеранське богослужіння.
Літургію того дня проводив пастир Роджер Ковасині. Мені воно
дуже сподобалося, я був вражений тим, наскільки точно до Євангелія
проводилося Причастя (1 Кор. 11:23 і далі). Тоді зрозумів, що
раніше також знав Бога, але знав Його, як сказав би, далі. Якби
я замолоду знав про Лютеранську Церкву, я ходив би до неї. Відтоді
я ходжу до Кременецької громади Української Лютеранської Церкви.
Також мені подобається, що богослужіння проводяться тут українською
мовою. Коли я ще служив у Православній Церкві, то одного разу
запропонував єпископу Сергію, щоб читати Апостола та Євангеліє
українською мовою, щоб люди краще розуміли. Він тоді мені нічого
не відповів, але подивився недобре. Після того я відчув зміну
ставлення до мене з боку священиків. Коли не було поруч єпископа,
все було як раніше, коли був єпископ, ставлення ставало прохолодним.
Щонеділі та на свята, коли відбуваються богослужіння, я допомагаю
служити в громаді Української Лютеранської Церкви.
—
Степане Григоровичу, розкажіть, будь ласка, читачам «Стягу»
про Вашу родину.
— Мій батько помер років
двадцять тому, а мама — минулого року, на Благовіщення, брат
Петро — 18 грудня 1974 року. Разом із дружиною Надією, з якою
одружений вже 35 років, мешкаю у Кременці. Наша дочка вийшла
заміж і виїхала до Америки. Маю трьох онуків.
Принагідно, хочу подякувати Церкві через Єпископа УЛЦ В’ячеслава
Горпинчука за ту допомогу, яку надала вона мені, коли нещодавно
я мав поранення та потребував тривалого та коштовного лікування.
—
Дякую за цікаву розмову, нехай Господь додасть Вам сил та здоров’я
для того, щоб і надалі служити Його Церкві.
