Томас і Джуді Концельманни
Цього
сивого чоловіка та його привітну дружину Джуді бачили майже
у всіх громадах Української Лютеранської Церкви. У багатьох
містах України пастирем Боргвардтом та паном Концельманном були
проведені семінари з християнського доморядництва. Напередодні
повернення подружжя Томаса та Джуді Концельманнів до США редактор
«Стягу» Василь Коршак зустрівся з ними й взяв це коротке інтерв’ю.
—
Пане Концельманн, розкажіть, будь ласка, про себе, про свою
родину читачам «Стягу».
— Я виріс у маленькому містечку Франкенмут, що в штаті Мічиган.
Там я прожив усе своє життя, 66 років. Навчався у тамтешній
школі, а потому – в університеті в Маунт Злезент, Мічиган; повернувся
до Франкенмута і працював у сфері страхування. Я вчився у лютеранських
школах. Мої батькі були лютеранами і я – лютеранин. Джуді –
все своє життя лютеранка. Ми виховали трьох синів, а в США нас
очікують вісім онуків. Мене радує те, що й тут, у Києві, ми
бачимо все більше молодих людей з дитячими візочками на вулицях.
—
Томасе, вже майже протягом року Ви з дружиною Джуді перебуваєте
в Україні. Де Ви побували протягом цього часу? Що вдалося зробити?
— Нас запросили допомогти Українській Лютеранській Церкві. Ми
прибули в Україну 18 лютого 2004 року й від’їжджаємо до Америки
14 лютого 2005 року. За цей час мали нагоду відвідати чисельні
громади Української Лютеранської Церкви: у Сімферополі, Севастополі,
Миколаєві, Херсоні, Іванівці, Івано-Франківську, Кам’янці-Подільському,
у громадах Києва – «Воскресіння», «Вознесіння», «Різдва» та
інших. Протягом усього часу нашого перебування тут ми працювали
з УЛЦ. Що ми робили — подорожували і практикували добре доморядництво.
Що означає термін «доморядництво»? Це слово складається з двох
слів (в англ. мові), «слуга, стюарт» і «корабель». Стюарт –
це той, хто працює на кораблі. Як стюарт, що працює на кораблі,
ми працюємо на Божому кораблі в Церкві. Деякі робітники працюють
для Божої Церкви за плату, інші — волонтери, однак ми працюємо
разом, використовуючи на благо Церкви ті таланти і вміння, які
нам дав Бог, щоб Його Слово прийшло до багатьох людей. На слово
«доморядницво» можна поглянути по-іншому, а саме: Бог дав нам
багато талантів і здібностей, за які ми несемо відповідальність.
І ми покликані використовувати ці таланти і здібності на Його
славу і благодать. Ось чим я тут займаюся, практикую добре доморядництво
в Божій Церкві, в різноманітний спосіб допомагаючи людям в Українській
Лютеранській Церкві, а саме в підготовці семінарів на теми «Християнська
сім’я» та «Християнське доморядництво». У мене була нагода взяти
участь у роботі Собору УЛЦ, а також синодів, на яких пастирі
та голови єпархій здійснюють керівництво роботою в Україні.
Слід ще згадати заняття з англійської мови. Я трохи допомагав,
але Джуді була більше задіяна до цієї роботи, спочатку з Фібі
Лоуренц, а тепер – Мирною Боргвардт. Це радість — навчати українців
англійської мови, використовуючи для цього Біблію.
—
Томасе, як Вам сподобалося українське лютеранське богослужіння?
— Вважаю, що літургія УЛЦ значною мірою відрізняється від літургії
в США. Я думаю, що ваша літургія дуже гарна. Деякі церковні
служби в Америці коротші; люди намагаються вийти з церкви якомога
швидше (на все про все – 45 хв.). Так організовані деякі церкви.
Вони не дають собі часу, щоб як слід помолитися Богові і послухати
Слово Боже. Думаю, що УЛЦ чинить дуже добре, намагаючись утримувати
разом церковну сім’ю якомога довше. Я думаю, що це добре!
—
Розкажіть, будь ласка, про діяльність мирян у громадах американських
лютеран братських з УЛЦ церков, якої нема в Україні?
— Є більше церковних груп, як, наприклад, чоловіча організація.
Вони збираються раз на місяць на Біблійний урок і обговорення
(з їжею); жіноча організація – також зустрічається приблизно
1 раз на місяць на обговорення Біблійних чи якихось інших тем,
послухати Слово Боже. Обидві організації мають свої місійні
проекти. Інше – це керівництво церкви. У Сполучених Штатах,
як і у вас, є церковна рада. До неї входить багато людей, що
відповідають за різні речі. Ми, звичайно, маємо голову ради,
секретаря; є чоловіки, що відповідають за церковну будівлю і
церковне майно, вони називаються опікунською радою. Ми маємо
раду старшин, яка слідкує, щоб пастир проводив службу відповідним
чином, допомагає йому у проведенні Причастя та при відвідуванні
тих членів громади, що неохоче відвідують церкву. Разом з пастирем
чи самі вони відвідують таких людей. Цього я не бачу тут, але
така діяльність може з’явитися. Я думаю, що це буде в Україні,
але з часом. Адже вашій Церкві тільки 11 чи 12 років. Миряни
і пастирі з нетерпінням чекають, коли в Україні будуть церковні
будівлі, житло для пастирів. У нас також є Гільдія вівтаря;
це 2-3 людини, зазвичай жінки, які турбуються про убранство
вівтаря та церкви, як сестри Ольга, Аня та Наталя у громаді
«Воскресіння».
—
Ваші побажання читачам «Стягу».
— Я бажаю, щоб громади продовжували зростати чисельно, а також
у пізнанні Господа і продовжували нести Слово Боже іншим людям
в Україні та їхнім дітям.
—
З якими почуттями покидаєте Україну, чи не хочете повернутися,
щоб надалі ділитися своїм досвідом?
— Так, ми, очевидно, приїдемо ще в Україну. Не знаємо, в якій
якості. Але я дуже хочу приїхати сюди, коли громада «Воскресіння»
збудує свою церкву, на церемонію освячення будівлі. Так, я хочу
приїхати в Україну ще!
