11. «Господи Боже наш! Сила Твоя незрівнянна і
слава недосяжна! Ласка Твоя незміренна і любов до людей невимовна.
Зглянься ж, Владико, з милосердя Твого над нами і над народом
нашим, і вчини нам і тим, що моляться з нами, багату ласку Твою
і милосердя Твоє».
Після загальномолитовних прохань першої єктенії і перед співанням
віршів із Псалма 103-го душпастир своїм молитовним висловлюванням
приєднується до молитовних очікувань народу Божого. У першій частині
свого молитовного висловлювання душпастир наголошує на тих якостях
Божественної сутності, які для кожного, хто прохає, стають тією
духовною силою та втіхою, яка живить і зміцнює віру прохаючого:
«Господи… Сила Твоя незрівнянна... милість Твоя безмірна… любов
до людей невимовна…» У другій частині свого молитовного висловлювання
душпастир виказує перед лицем Божим своє прохання, яке зводиться
до очікування усіх щедрот Господніх, що походять із Його милосердя:
«Зглянься… з милосердя Твого над нами… вчини нам і тим, що моляться
з нами, багату ласку Твою…» На відміну від греко-католицької та
православної традицій, душпастир молитву проказує таким чином,
щоби усі вірні, що беруть участь у Святій Літургії, могли її почути.
Тим самим наш богослужебний підхід перериває традицію тайного
молитовного прочитання священиком молитви «Господи Боже наш!..»,
яка була запроваджена у часи послаблення церковного усвідомлення
євхаристичного життя1.
12. Вірші із Псалма 103:
Вірші із Псалма 1032 у богослужебній практиці іменуються зображальними
віршами, які пророче зображують народу Божому милості та щедроти
Божі, що явлені людству через втілення Сина Божого Ісуса Христа.
Традиційно ці зображальні вірші співалися як антифон. Літургійний
термін «антифон» має походження від грецького слова «antifwnoj»,
що в своєму прямому перекладі означає «те, що звучить у відповідь».
Християнська богослужебна практика перших століть використовувала
найдавніший спосіб співання певних літургійних текстів. Ще за
часи Неемія3 існувала практика співання псалмів двома хорами
поперемінно, коли один хор виконує один вірш із псалма, а інший
хор виконує другий вірш із псалма у відповідь. У християнському
богослужебному бутті така система співання псалмів знайшла своє
використання в Антіохії у I-му столітті. Наприкінці II-го століття
північно-африканські церкви прийняли антифонну систему співання.
У IV-му столітті практично вся Східна Церква4 використовувала
в своїй літургійній практиці антифонну систему співання. З часом
такий принцип церковного співу через різні причини став менш
використовуваним, і на сьогодні сам літургійний термін «антифон»
є архаїчним, переставши відображати історичну традицію співання
певних псалмів.
13. «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові тепер, і повсякчас,
і повіки віків. Амінь!»
Цей віросповідний вислів вивищує протягом усього богослужебного
дійства5 віру в одне Божество, Яке має три відмінних Особи:
Отця, Сина, і Святого Духа, нерозривно в одній Божественній
сутності, і рівні в силі, і Божественній славі, і величності6
.
14. «Єдинородний Сину і Слово Боже, — безсмертний єси! Ти зволив
для спасіння нашого тіло прийняти від Діви Марії, — і без зміни
стався чоловіком. Ти розп’ятий був, Христе Боже, — і смертю
смерть переміг. Ти один єси зі Святої Трійці — рівнославлений
з Отцем і Святим Духом, спаси нас».
Віросповідна пісня «Єдинородний Сину…», на думку патріарха Германа
Константинопольського7, є віросповідним твором, що вийшов із-під
богословської руки Йосипа та Никодима, які знані як ті, що ховали
тіло Господа Ісуса Христа. На припущення цього погляду може
вказувати той факт, що через деякий час віросповідна пісня з’являється
у богослужебних текстах Літургії святого Якова, брата Господнього,
порядок якої використовувався Єрусалимською громадою починаючи
з першого століття. Але сучасного вигляду віросповідна пісня
набула за часи візантійського імператора Юстиніана. У 544-му
році після Н. Х. на одному із церковних зібрань було прийнято
рішення, щоби на кожній Святій Літургії віросповідною піснею
«Єдинородний Сину…» урочисто проголошувати визнання християнськими
громадами східного обряду Халкидонського догмату, який сповіщає:
«… ми… повчаємо сповідувати одного і того ж Сина, Господа нашого
Ісуса Христа, досконалого в Божестві та досконалого в людськості…
істинного Бога та істинного чоловіка… народженого споконвіку
від Отця по Божеству, а в останні дні заради нас і заради нашого
спасіння, від Марії Діви Богородиці, як людина… у двох єствах
незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваний — так
що з’єднанням ніскільки не порушується розрізнення двох природ,
але тим більш зберігаються властивості кожного єства і вони
з’єднуються в Одну Особу і в Одну Іпостась…»
15. «Бо ти добрий і чоловіколюбний Бог єси, і Тобі одному належиться
вся слава, честь і поклін тепер, і повсякчас, і повіки віків».
Цим молитовним висловом душпастир завершує співання громадою
віршів із Псалма 103 та тексту віросповідної пісні «Єдинородний
Сину…» Душпастир ще раз акцентує увагу вірних на Тому, Хто є
Об’єктом їхньої віри та їхнього поклоніння.
1 Починаючи із VI-го століття, із часів візантійського
імператора Юстиніана, молитва «Господи Боже наш…» тихо читалася
священиком під час співання вірними Псалма 103.
2 Із Псалма 103-го співаються вірші: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 22.
3 V століття до Н. Х.
4 На Заході традицію поперемінного співання богослужебних текстів
увів Амвросій Медіоланський.
5 Як мінімум, вісім разів під час проведення Святої Літургії,
в тій, чи іншій формі вірні зазначають істину сприйняття правдивого
Бога: Отця, Сина, і Святого Духа. Така частота проголошення віросповідного
догмату історично була зумовлена необхідністю вкоренити віру в
Триєдиного Бога в часи Аріанської єресі.
6 Визначення Триєдиності Бога взято із книги А. Л. Гребнера «Основи
доктринального богослов’я», стор. 26.
7 Патріарх Герман Константинопольський: ?-740 р. після Н. Х.
Голова
літургійного комітету УЛЦ
пастир Олег Стецюк
