Різдвяні свята, певно, найулюбленіша пора для дітей і дорослих, бо, починаючи від святкування
Святого Миколая й до Водохрища, діти отримують від батьків, родичів і знайомих різноманітні дарунки і багато солодощів.
Різдвяні традиції святкування і досі живуть у селах України. Живучи у м. Києві, наша родина також слідує давнім традиціям і заохочує наших друзів і знайомих святкувати разом з нами, щоби підтримати дух справжнього Різдва.
Часто за святковими приготуваннями і дарунками люди забувають про першопричину, яка передувала цьому святу. А першопричиною є Той, Хто прийшов у світ, щоб стати під Закон і, виконавши Його замість нас, грішних і слабких людей, померти за нас на хресті, щоби ми вірою у Нього мали життя вічне. Ім’я цього чоловіка Ісус Христос. Він є справжньою людиною і справжнім Богом. Саме Його День народження і святкує увесь християнський люд, і свято це називається Різдво. У Х столітті християнство було запроваджене на Русі й відтоді свято Різдва Христового стало невід’ємною частиною нашої культури. Цікаве питання, чому бабусі, говорячи про Різдво, часто вживають слово «Коляда» і чому різдвяні пісні називають колядками, змусило зробити екскурс у сиву давнину. Виявилось, що Коляда — це язичницьке свято, котре існувало ще до християнської пори і ніяк не хотіло попускати серця українців. Також цікавим є те, що слово «коляда» є похідною від римського kalendae januarine. Ця назва зустрічається вже у давньоруських джерелах. Західноєвропейський автор X століття Олаф Трюгвесон свідчить, що мати князя Володимира Великого Малуша, котра була язичницею, у свято Коляди приходила до свого сина у цей день віщувати і гадати перед його троном.
Після Хрищення Русі у 988 році християнські проповідники, зустрівши такий розвинутий і тривкий народний традиційно-культурний обряд, почали маневрувати. Йдучи на компроміс, Церква об’єднала язичницько-поганську Коляду з Різдвом Христовим, але уже на новому ґрунті – віншування справжнього Триєдиного Бога. І разом із вірою Христовою в Україні та за її межами набули поширення такі народні традиції, як колядування та щедрування. Підміна язичницьких елементів християнськими позначилася на текстовій формулі обов’язкового рефрену, який, за словами академіка Б. О. Рибакова, в давніх обрядових піснях був «і гімном-молитвою, і іменем божества». У християнський же час рефренні величання язичницького божка замінено фразами «Ой дай, Боже», «Святий вечір», «Христос родився», «Ой помагай Біг» і т.п. Багато хто не розуміють різниці між колядками та щедрівками. Навіть такі шановні дослідники, як О. Потебня, В. Гнатюк, Ф. Колесса не вбачали якоїсь суттєвої обрядово-функціональної відмінності між «колядками» і «щедрівками» і вважали щедрівки синонімним утворенням поширеного приспіву «Щедрий вечір, добрий (святий) вечір». Але перші збирачі колядок і щедрівок помітили, що вони розрізняються за приуроченістю і за часом виконання: колядки виконуються у Різдвяний час (виконувалися хлопчиками або чоловіками), а щедрівки виконувалися під Новий рік і, як у Західній Україні, на Водохрище (традиційно виконувалися дівчатками і жінками).
КОЛЯДКИ – це гімн. Церковні колядки – гімн Христові, оспівування його народження і донесення цієї доброї новини усім на землі (і кожній родині зокрема), а народні колядки – небіблійні дохристиянські передання про сотворіння світу, героїчний епос Давньої Русі і визвольної боротьби українців проти татар, турків і поляків. А от ЩЕДРІВКИ – обрядові пісні, що віншують родину (господаря і господиню, їхніх дітей, парубка чи дівчину у контексті з їхнім статусом побожної християнської родини (щедрівки були колись, як і веснянки, частиною поганського новорічного святкування, коли пращури-язичники славили природу, закликали весну. Та коли українці навернулися до християнства, вони змінилися на такі, які ми чуємо нині). Церковні колядки використовувалися і використовують у храмах під час святкового Богослужіння (Літургії) на Різдво і виконуються усіма і для всіх, кому несуть Добру Звістку про народження Спасителя, а народні колядки і щедрівки виконуються лише під час колядних обходів під хатою і в хаті. Народні і церковні колядки чітко розділилися в народі: перші називають «старосвітськими», «ґаздівськими», «людськими», «притчами», другі – «церковними», «христосанками». Така понятійна диференціація і досі, хоча і зрідка, зустрічається у народній традиції.
Іван Франко, розглядаючи релігійні колядки, вважав за необхідність вивчити процес постання цих пісень, їхнє джерело, літературні традиції, також вважав за необхідне порівняти з піснями-колядками інших народів, щоб таким чином, окрім загальновідомого християнського віровизнання, оцінити історико-культурну цінність церковної колядки. Роман Кирчів зазначає, що ця програма, за винятком того, що зробив сам Франко, залишається досі неопрацьованим полем для діяльності.
Хоча деякі дослідники за тематикою поділяють колядки, як і щедрівки, але ці твердження легко спростувати, якщо повернутися у вже зазначену передісторію дохристиянської Коляди: колядки виникли як молитви для дохристиянського божества Коляди – жінки, що буцім народилася з Білобогового ребра, вирваного ним десницею за наказом Сокіл-Роду і вкиненого у Живу Воду, і котра була прототипом Єви, що її Господь вчинив з Адамового ребра. По суті, Християнська Церква відновила справедливість, забравши честь і славу у віровідступників, котрі власноруч сотворили собі божків, забравши честь і славу у справжнього Предвічного Бога, Котрий існував споконвіку і все на світі створив. І це може бути відповіддю пані Лозко Галині (авторці перекладу «Велесової книги» сучасною українською мовою, філософу, етнологу і головному духовному провіднику сучасних поган – рідновірів України), котра, бувши високоосвіченою жінкою, помилково вважає поганство первинним для українців, а християнство вторинним, забувши, що ми усі пішли від Адама і Єви, котрі бачили Бога і згрішили, і були вигнані з Раю, а ми Ноєві нащадки, що також вірував у Господа і був врятований з його родиною під час потопу.
Незважаючи на понад тисячолітню історію, коли колядка піддавалася змінам під неминучим різночасовим нашаруванням, зазнавала діахронних еволюційних і насильних змін, народні колядки дійшли до наших днів стійко зберігаючи характерні особливості змісту і способу виконання. Колядки справді дивовижні! Скарбничка української народної творчості від найдавніших часів зберігає ці величальні пісні, котрі належать до календарно-обрядової творчості і особливі тим, що мають своєрідну жанрову природу: усі вони потребують піднесеного виконання, а також усі вони вишукані за змістом і мелодикою. Це найяскравіший феномен стійкості народної традиційно-побутової культури! Церква, оцінивши належним чином дієвість і впливовість цієї перлини, вдалася до ще ефективнішого засобу, створюючи нові пісні, змістовно пов’язані з Різдвом, які називаються колядками. Процес творення духовних колядок відомий усій Європі з середньовіччя, в ньому брали участь багато церковних і світських авторів. На Україні церковні колядки відомі з ХVІІ століття. Український поет Тарас Шевченко у драмі «Назар Стодоля», дія котрої відбувається в ХVІІ столітті, устами козаків доносить нам чудову колядку:

Іван Франко пише, що «безперечна поетична стійність многих набожних коляд», а також простота і дохідливість донесення Біблійних правд, демократичний дух сприяли поширенню колядок у народі. Поширювалися вони усно і у рукописних збірках серед письменних людей. Ці рукописні збірки називали «Кантички», а наприкінці XVIII століття їх маємо вже у друкованих збірниках. Один з найвідоміших Почаївський «Богогласник» містив 250 церковних пісень, значна частина з котрих — колядки. Пізніше колядки стали друкувати окремими збірниками, які найчастіше називалися «Колядниками». Перші відомі записи українських колядок і щедрівок походять з другого десятиліття XIX століття і належать визначному народознавцеві Зоріанові Долензі-Ходаковському. Також було опубліковано 6 колядок у збірнику «Малоросійські пісні» М. Максимовича, котрий було видрукувано у Москві в 1817 році. У передмові Вацлава з Олеська, котрий видрукував збірник польських і українських пісень у Львові в 1833 році, зазначено, що він не включив колядок, оскільки ці пісні є загальновідомими, друкованими у так званих «Кантичках» (збірниках церковних пісень).
Особливо велику роль у пошуку і вивченню колядок зіграли діячі «Руської трійці» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та їхні друзі), що на початку 30-х років XIX століття займалися цілеспрямованим і системним збиранням творів цього жанру у різних місцевостях Галичини. Величезна заслуга у цій роботі І. Вагилевича, котрий записав багато колядок у селі Ясені (тепер Рожнятинський р-н Івано-Франківської області). Він пише ці рядки у 1834 році у своєму рідному селі Ясені: «Може бути, що ця велична древня поезія коляд зі своїм особливим заповіданим світом розпалила мою душу від дрімоти. Навіть може бути, дала перо в руки». Роман Корчів, досліджуючи тему «Українські колядки і щедрівки», пише: «15 колядок викликали захоплення в гуртку М. Шашкевича, 7 колядок з цих записів було надруковано в альманасі «Русалка Дністрова» у 1837 році. А вже на початку 40-х років збірка Вагилевича налічувала близько 200 творів». Сподвижник «Руської Трійці» Іван Бірецький зібрав і впорядкував збірник колядок з Лемківщини. Записи «Руської Трійці» поширювалися в основному рукописними варіантами і налічували близько 300 колядок і щедрівок, але спроби видати окремий друкований збірник не дали результату.
Діячі «Руської трійці» започаткували вивчення і наукове осмислення цього народного явища. Вчені Шашкевичевого гуртка заклали основу класифікації народних колядок, якою користуються й нині, і саме вони перші вказали на відмінність народних колядок від церковних і дуже журилися, що церковні колядки все більше витісняють народні. Як на нашу думку, то журилися задарма, бо народна колядка несла стародавній поганський зміст коляди, а не відображала християнське правдиве бачення Різдва Христового. Вчені констатували, що в українському фольклорі, порівняно з уснопоетичними традиціями інших народів, колядки збереглися якнайкраще, найбагатше, найповніше! Розмаїття сюжетів, зразків, архаїзмів у текстах кожну колядку і щедрівку роблять неповторними і дорогоцінними перлинами на разку намиста, що прикрашають Україну і її чудовий духовно багатий культурний народ.
Згодом зібрання українських колядок поповнилися записами П. Чубинського, М. Лисенка, І. Франка, В.Гнатюка, Б. Грінченка, А. Малинки, Ф. Колесси та інших та сучасними збірками. Наукове дослідження колядок і щедрівок провадили О. Потебня, І. Франко, М.Грушевський, І. Свенціцький, О. Веселовський (російський вчений), П. Караман (румунський вчений) і багато інших.
Ось така вона, наша чудова, відома і водночас таємнича колядка.

Дослідження для любих читачів «СТЯГУ» провели Анжела Горпинчук і Катруся Горпинчук