Професор
Джон Лоуренц є давнім другом нашої Церкви. Він разом з дружиною
Фібі півтора року жив у Києві, викладав у Семінарії Святої Софії,
відвідував громади у різних куточках держави. Нещодавно професор
отримав нове покликання й тепер служитиме в Гонконзі. Як гість,
доктор Лоуренц був присутнім на засіданнях Собору Української
Лютеранської Церкви, який проходив у листопаді. У перервах між
засіданнями редактор «Стягу» Василь Коршак взяв це інтерв’ю.
—
Професоре, Ви залишили Україну влітку цього року. В чому полягає
Ваше служіння зараз?
— Коли я ще перебував в Україні, то отримав покликання служити
професором Старого Завіту у новій семінарії в Азії в місті Гонконзі.
Оскільки це було надзвичайно важливе рішення, я вирішив почекати
поки повернуся до Сполучених Штатів і порадитися з моїми колегами
професорсько-викладацького складу семінарії Вісконсинського
Синоду. Господь привів мене до рішення, що моє майбутнє служіння
більше не буде у Сполучених Штатах, а в Азії. Отже, спочатку
я повинен був викладати один семестр в Америці, а потім, на
початку 2005 року, переїхати з дружиною. Однак я отримав інформацію
з Азії, згідно якої було важливо розпочинати мою роботу якомога
швидше. Там було 12 студентів, готових до занять. Отже, я відправився
в перший тиждень жовтня. Моя дружина залишилася у Сполучених
Штатах. Господь поблагословив нас двома внучатами: один народився
27 вересня, іншого ми очікуємо 25 грудня. Отже, дружина залишилася
в Америці, а я сам поїхав до Гонконгу. Рада, що здійснює нагляд
за роботою в Гонконзі, тоді прийняла рішення призначити мене
президентом (ректором) цієї нової семінарії. Отже, я служу як
президент лютеранської семінарії і як професор Старого Завіту.
—
Дякую, професоре. Але семінарія не існує автономно. Вона готує
служителів для Церкви. Розкажіть про неї читачам «Стягу».
— Сестринський синод – Вісконсинський Синод, де я навчався,
виріс і прийшов служити. Вісконсинський Синод працює в Гонконгу
вже понад 30 років. Дочірня церква називається Південно-Азійська
Лютеранська Євангельська Місія. Вона має 4-х пастирів, 8 громад
і налічує приблизно 1000 – 1500 парафіян. Там існувала маленька
семінарія. Однак розміри церкви були такими, що та семінарія
насправді не процвітала (не була успішною). Отже, 2 роки тому
Вісконсинський Синод провів ґрунтовне вивчення ситуації не тільки
в Гонконзі, але й в Китаї, населення котрого становить 1 млрд.
200 млн. людей. Було вирішено, що час розпочинати в Азії семінарію,
котра фінансово підтримуватиметься Вісконсинським Синодом. Семінарія
отримала нове народження і нову назву. Студенти, які зараз у
мене навчаються, навчалися в старій семінарії і зараз зацікавлені
в тому, щоб закінчити курс навчання. Отже, ми маємо сестринський
синод, сестринську церкву. Є брати і сестри у Христі з Вісконсинського
Синоду і також з Української Лютеранської Церкви. Я поклоняюся
Богові з ними. Я буду проповідувати, я також приймаю там Святе
Причастя. Це молода церква, яка має добрих пастирів. Вони надіються
і моляться, що стануть такими ж успішними, як УЛЦ.
—
Професоре, Ви багато років служили як професор Старого Завіту
в США, читали курси студентам Семінарії Святої Софії в Україні,
зараз працюєте в Гонконзі. Чи національні особливості якось
впливають на єдність лютеран у Христі?
— Моя перша думка, як пастиря та професора, була, що всі люди
однакові. Ми всі грішники, всі маємо слабкості. Божий Святий
Дух працює у кожному з нас на покаяння і на бажання бути охрищеним,
коли ми охрищені, то стаємо частиною однієї Церкви і отримуємо
однакові плоди, чи це в Америці, Гонконзі, чи в Україні. Сказавши
це, я б також додав, що цей світ дуже цікавий, і кожна країна,
кожна нація дещо інша. На Соборі я сказав, що вважаю Україну
своєю другою домівкою, Америка – моя перша домівка (рідна країна).
Я справді так вважаю. Українці були настільки добрими до мене,
що я отримував величезне задоволення служити тут. Я б також
сказав, брате, що моє недавнє півторарічне служіння в Україні
дало мені мужність прийняти Боже покликання в Азію. Люди там
не мають значної історії християнства. Це одна головна відмінність.
Українська Лютеранська Церква спирається на значну історію християнства
(християнське коріння) в Україні. УЛЦ має чудову Літургію і
прекрасні традиції, котрих немає в Азії. Все у них запозичене
з інших частин світу. Китайці – це нація, що має дуже сильне
почуття сім’ї, почуття поваги до старших людей. Зараз мені 61
рік, і для мене це перевага, оскільки я автоматично отримую
повагу за свій вік. Китайці також дуже поважають освіту. Фактично,
у Гонконзі було б дуже важко стати професором семінарії без
докторського ступеня. Вони очікують, що людина на такому рівні
має цей ступінь. Майже всі люди в Гонконзі десь навчаються,
чи то в професійних училищах, на тих чи інших курсах, в богословських
(теологічних) навчальних закладах. Всі вчаться. Ми повинні мати
семінарію там з сильним професорським складом. Я сподіваюся
«позичати» їх з УЛЦ, щоб вони навчали в моїй семінарії. Я знаю,
що мене запросили викладати в Семінарії Стятої Софії щорічно,
тому планую приїжджати з Гонконгу до Тернополя, щоб викладати.
І ми будемо проводити обмін професорами. Ми також запросимо
Єпископа Горпинчука. Він тепер має докторський ступінь. Для
нього буде добра нагода викладати в іншій країні і в іншій частині
світу.
Можливо, ще декілька штрихів стосовно китайців. У них дуже сильне
почуття того, що вони називають «збереження обличчя». Це означає,
що вони не люблять бути в стані збентеження чи замішання. Вони
дуже вразливі. Якщо у вас виникає з кимось проблема, то вам
треба бути дуже ввічливим і обережним. Зазвичай слід діяти через
третю особу. Якщо між нами існує проблема, то я говоритиму не
з вами, а з вашим другом. Тоді цей друг говоритиме з вами, а
ви – з ним. Це дуже дивно, однак це є характерним для тієї частини
світу. Отже, мені є багато чому навчитися. Україна багато чого
навчила мене. Перед тим як я приїхав в Україну, три літа я викладав
в Індії і відвідав багато місць. Таким чином, коли я отримав
це покликання, Господь сказав мені: «Джоне, все твоє життя сповнене
різноманітного досвіду. Мало є людей, котрі б мали всі кваліфікації
для цієї роботи. Як ти можеш відмовитися?» Моє серце все ще
в Україні, але Господь покликав мене працювати в Гонконзі.
На щастя, я вже перебуваю там 2 місяці і можу сказати, що в
мене не змінилась думка стосовно мого рішення і я не жалкую,
що прийняв його.
Я щасливий бути тут, на Соборі. Я дуже щасливий, Бог направляє
нас служити туди, де Він хоче, щоб ми були, можливо, не завжди
туди, де ми б цього хотіли.
—
Професоре, як Вам вдається викладати, не знаючи мови, чи вдаєтеся
Ви до послуг перекладача?
— Моя основна робота – це служити так, як ректор Веббер, що
керує семінарією. Це моє головне завдання. З Божою допомогою,
ми також хочемо надсилати місіонерів і навчати китайців, щоб
вони несли Євангеліє вглиб Китаю. У мене є колега, котрий живе
в Азії вже 20 років. Він вільно розмовляє китайською мовою.
Він буде найважливішим у виконанні цього завдання. Я буду його
асистентом та помічником. Крім того, 8 громад у Гонконгу із
задоволенням приймають нових проповідників, асистентів чи радників.
І, знову ж таки через мій вік, я знаю, що допомагатиму у Хрищенні,
проповідуванні. Однак це не є моїм головним завданням.
—
Дякую за цікаве інтерв’ю. Сподіваюся, що Ваша співпраця з Українською
Лютеранською Церквою продовжуватиметься й надалі, а через наших
професорів, які викладатимуть у семінарії Азії, одна з найбільших
націй у світі — китайці більше знатимуть не тільки про Слово
Боже, а й про Україну.
Переклад
з англійської Тетяни Стечак
