Бо коли б покинули мене батько мій…
Як дивно здійснюються біблійні правди, про це
не раз можна у житті наочно переконатися. Ось один приклад з
життя одного проповідника, який по народності належить до єврейського
народу та який, пізнавши Ісуса, як Богом приреченого Месію свого
народу, не лише навернувся до Нього, але вступив у лави борців
за Царство Боже.
Знаємо, що єврейський народ у своїй більшості відкинув Ісуса
і до сьогодні нічого про нього не хоче знати. Одначе Господь
пробуджує і у цім народі одиниці, які приходять до пізнання
величезного блуду, що в свій час поповнив єврейський народ і
в якому дотепер він перебуває. Одначе дорога цих одиниць не
є встеленою квітами і їм приходиться, йдучи за Христом, дійсно
мати великі випробування. Так було і з цим братом у Христі!
Перед від’їздом зі школи на місійне поле праці, після 5-ти років
розлуки зі своїми рідними, поїхав він до них у гості. Та якою
була ця зустріч? Батько, якого він зустрів на вулицях рідного
міста і з ним привітався, стиснувши долоні у кулаки, відвернувся
від нього зі словами: «Геть, геть від мене!» На запитання, як
поводитися мамі, братам і сестрам, батько не відповів ані слова.
На цьому відвідини скінчилися…
Можна собі уявити, що саме переживав тоді цей молоденький місіонер
з єврейського народу, який так любив і любить свій народ і своїх
родичів. Та це не послабило його любові, але лише зміцнило її.
І як пізніше він сам зізнався, у ті хвилини він особливо відчув
усю правдивість і силу біблійних слів: «Бо мій батько та мати
моя мене кинули, — та Господь прийме мене!» (Пс.26:10). Він
має Батька, Який його ніколи не відкине. Чи маєш і ти цього
Батька, дорогий читачу?
Добрий засіб від сердечного болю
Єпископ Гобат, коли ще був місіонером у Абісинії, на одному
зібранні у Німеччині, розповідав про свої терпіння і радощі
у місійній праці. Нараз запитав його один присутній професор:
«Що саме ви робили, коли ви були у біді і пригнобленні?» Гобат
відповів: «Я ішов у самотнє місце і духом приглядався до усіх
стражденних, яких я тільки знав, я уявляв їхні потреби і болі,
молився за них, і доки закінчував молитву — ці роздуми над чужими
бідами і потребами перемагали мої особисті душевні болі. Вони
тепер здавалися такими незначущими, що аж ставало соромно».
Професор, що сам був журливою людиною, намагався у свої часи
духовного пригнічення наслідувати місіонера Гобата і це йому
допомагало. Він відчував на серці полегшу, ставав веселий і
мав достатньо сили далі нести життєві тягарі.
Професор мав сестру, яка так само багато страждала тілом і духом
через духовне пригнічення. Він порадив їй чинити те саме, бо
йому це допомогло. Вона послухалася – стала наслідувати місіонера
Гобата і незабаром її душа і тіло одужали.
Усім відомо, що український народ є дуже журливий. От коли б
ми навчилися думати про чужу нужду і страждання! – тоді б ми
скоро вздоровилися б і стали б веселим і життєрадісним народом!
До сучасної української мови адаптувала
Анжела Горпинчук
