— Насамперед, вітаю вас, брате Сергію, з висвяченням на пастиря Української Лютеранської Церкви.

— Дякую.

— Ваше рукопокладання відбулось у Лазарівці – місці служіння перших пастирів попередниці нашої церкви – Української Євангельської Церкви Ауґсбурзького віросповідання. Поділіться своїми почуттями і думками.

— Безумовно, сама історичність Лазарівки завжди відчувається, ніби вона постійно витає у повітрі. Тут ще живі свідки служіння Словом і Таїнством пастиря УЄЦАВ Михайла Тимчука, уродженця с.Камінного, що на Франківщині, лазарівчани пам’ятають візити зі Станиславова пастиря Теодора Ярчука. Дуже приємно, також, відчувати безпосередню підтримку Лазарівської громади, в якій я буваю зараз 3-4 рази на місяць. Люди щиро були раді і вітали мене і Христову Церкву з такою знаменною подією.

— Ви отримали покликання до Івано-Франківська. Де саме ви провадите служіння?

— Перш за все, я хочу згадати добрим словом свого попередника, колишнього пастиря Івано-Франківської громади, а зараз – пастиря Воробіївської громади УЛЦ і ад’юнкт-професора Семінарії Святої Софії пастиря Олега Юхименка. Попри всі труднощі, які виникали на тернистому шляху реєстрації громади, він, силою Божих Слова і Таїнств, зміг закласти ті підвалини, від яких вже я, як його наступник, можу сміливо відштовхуватись у своєму служінні. На даний момент ми продовжуємо проводити Богослужіння у геріатричному будинку у м.Івано-Франківську по суботах. Та вже через півтора-два місяці плануємо перенести Головне Богослужіння у більш зручне щодо сполучення місце, у центр Франківська, і проводити його у неділю. Служіння ж у геріатричному будинку у суботу будуть далі продовжуватися, як додаткові служіння громади.

— Станиславівщина була до Другої світової війни осередком громад УЄЦАВ. Чи плануєте ви продовжити тут історичні розвідки?

— Село Лазарівка, що у Тернопільській області, я сподіваюсь, стало лише першою ластівкою того відродження історичних громад, які існували до радянської інтервенції. З Божою допомогою і підтримкою, вірні Івано-Франківської громади УЛЦ та я, як їх душпастир, будемо й надалі здійснювати поїздки у ті місця, історична спадщина яких може служити добрим початковим ґрунтом для Євангельської проповіді Слова і роздавання Таїнств. На даний час дуже теплі і дружні стосунки у нас склалися з жителями с.Камінного Hадвiрнянського району Івано-Франківської області, в якому за дорадянської доби була одна з найактивніших громад Станиславівщини (Івано-Франківщини), і в якому ще не вмерла пам’ять про служіння громаді села таких пастирів, як Михайло Гільтайчук, Теодор Ярчук.

— Як ви дістаєтесь до місць свого служіння?

— До недавнього часу, здебільшого, доводилося користуватися громадським транспортом – автобусами та маршрутними таксі. Це, звичайно ж, мало свої незручні сторони – прив’язаність до розкладу руху, холод, тіснота. Особливо це все давалося взнаки, коли до с.Лазарівки доводилося ще й 4 кілометри йти пішки. У ці моменти я завжди пригадував подорожі апостола Павла. Такі роздуми завжди додавали сил і впевненості. Та, як завжди, Господь турбується про Свою Церкву і її пастирів, тож вже декілька місяців я маю змогу користуватися, для потреб служіння, автомобілем, який придбаний на кошти Івано-Франківської громади, куди зараз я покликаний служити пастирем. Авто, також, дає змогу більш мобільно і ефективно відроджувати Українське Лютеранство не лише у Франківську, але й у селах навколо обласного центру. Хочу висловити велику подяку Єпископату УЛЦ і особисто Єпископу В’ячеславу, Ользі Миколаївні Округіній та бухгалтеру Олені Корчун за всесторонню підтримку мого служіння на Франківщині і Тернопільщині, як корисними порадами, так і матеріально.

— Ви належите до числа випускників Семінарії Святої Софії, котрі, маючи практику дияконського служіння, вперше проходили передпастирську практику.

— Четверо випускників Семінарії Святої Софії 2003 року стали першопрохідниками у передпастирській практиці в УЛЦ. Але попри новизну самої програми, одразу ж відчулася її нагальна необхідність і користь. Ця практика дозволяє у повному обсязі відчути і зрозуміти, як проходить повсякденне життя громади і її пастиря. Вона дає змогу після отриманих, в основному, теоретичних знань, знайти способи і засоби їх ефективного застосування на практиці. Адже так, як віра без діл мертва, так і мертві ті знання, які має пастир, якщо він не може їх передати своїм парафіянам. Згідно рішення Синоду Української Лютеранської Церкви, особисто я проходив свій вікаріат у Галицькій єпархії, в Тернопільській громаді «Святих апостолів Івана та Якова» та у Кременецькій громаді «Хреста Господнього». Під час практики проводив богослужіння і біблійні заняття в обох цих громадах, у Івано-Франківській громаді та громаді УЛЦ в с. Лазарівці. Також я проводив заняття у молодіжній групі громади «Святих апостолів Івана та Якова» і біблійні заняття у Кременецькому центрі «За життя». Брав участь у Євангелізації під час надання гуманітарної допомоги МБФ «Дар життя» різноманітним установам м. Тернополя. Отож, час проминув дуже швидко, але з величезною користю для мого, вже теперішнього, пастирського служіння. Хочеться зазначити ще одну річ, яку я «виніс» з семінарських стін і яку підтвердила практика – хто-хто, а пастир вчиться усе життя. До кінця життя він має залишатися учнем Слова Божого і досвіду, набутого Христовою Церквою протягом багатьох століть.

— Ваші побажання читачам «Стягу»?

— Свої побажання читачам «Стягу» я хочу висловити зверненням одного з отців Церкви, Св. Іполіта (біля 230 року по Різдві Христовім): «Є бо один Бог, Якого ми, браття, не можемо пізнати інакше, як лише через Святе Письмо. Бо як і той, що прагне осягнути мудрість світу цього, не пізнає її інакше, як не прочитавши доктрини філософів; так і той, що прагне побожності перед Богом, не дізнається як її мати ніде, окрім, як у Святому Письмі. Таким чином, що б Святе Письмо не проповідувало — нехай ми будемо знати це, і чому б Святе Письмо не навчало – нехай ми розумітимемо це» (Hip. tom. 3, Bibliotheque Patrium, ed. Colonna).