Скінчилися жнива. Стихли співи женців, а стерні та свіжозорані ниви свідчать, що зовсім недавно багато праці вкладено тут, щоб зібрати те, що доспіло і не чекає. Кривавий піт товаришів тієї праці, що на овочі каже чекати, з вірою, що жадані овочі вродяться, прийдуть, як нагорода за працю і за віру, бо без віри і найтяжча праця не дасть овочу. Лише тих дві сили укупі: важка праця і віра дають овоч і дають жниво. Не може не діставати жодної з них, коли хочемо діждатись часу збирання.
І чим тяжча праця, і чим глибша віра, тим багатше жниво.
Тому цілком природнє явище, що у цілому цивілізованому світі є звичай, що після скінчення жнив, ті, котрі збирали його, святкують велике для них свято: Свято жнив, або Свято подяки за жнива.
І тільки так може бути корисною їхня праця: подякувати Богові за силу і віру в праці й водночас просити сил та тієї віри, що каже їм вірити в жниво їхньої праці.
Західноєвропейські народи святкують це свято дуже врочисто. Прикрашають церкви збіжжям, городиною й іншими плодами землі та дякують Богові за дари у молитвах, піснях та повчальних проповідях. При цій нагоді жертвують з даних Богом скарбів на громадські потреби та на вбогих.
Свято жнив, чи обжинки, так само давнє, як давнє людство. «І сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель, він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою...» (Буття 4:3, 4). Пізніше, через Мойсея наказав Бог євреям, щоб святкували Свято Жнив.
Свято жнив — це свято радості та подяки Богові за нагороду нашої віри і праці, та водночас — це свято розрахунку з Богом із талантів, даних Ним кожній людині, кожному народові. Горе тому, хто не вмів орудувати Божим даром.
Багата українська земля. Коли доспіють великі лани пшениці, то золотом вони виблискують на горизонті, манять око, обіцяють скарби, багатство, розкішне і сите життя... Обіцяють скарби і багатства тому і тільки тому, хто володітиме тою землею, хто матиме право зібрати багатства землі та її скарби та спожити з користю для себе та своїх... На правдиве багатство треба собі заслужити, бо жодна правдива цінність не приходить легко у руки.
«...як хто працювати не хоче, нехай той не їсть!» (2 Сол. 3:10). Хто не шанує скарбу — таланту, даного йому Богом, того очікує доля «лукавого і лінивого раба», в котрого Господь відібрав і той талант, якого йому давав зі словами: «Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав? Тож тобі було треба віддати гроші мої грошомінам, і, вернувшись, я взяв би з прибутком своє». І паде з уст Господаря присуд гострий і незмінний: «Візьміть же від нього таланта, і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має». (Матвiя 25:26, 28, 29). Хто ж той «немаючий»? Це не той, що «не мав» і «не має», але це той, що «мав» і змарнував, бо негідний був дару.
Багата українська земля. У Своєму Божому плані призначив Бог українському народові багато талантів. І велика територія, і земля родюча, і ліси багаті звіром, і річки рибні, і левади повні запашних трав, і багаті надра земні, що у них Господь поклав сіль, нафту, газ, і залізо, і вугілля; і країна чудова, і світ широкий — ген по море Чорне, і краса тіла, і розум, і пісня чудова, й багата культура — духовна творчість народу — це все надмірна кількість талантів, що ними наділив Бог українців і наказав шанувати все це добро матеріальне і духовне і ділитися зі своїми, бо дане одному народові; берегти та примножувати, бо Бог зажадає рахунку.
І вчинив український народ зі своїми скарбами не як той біблійний чоловік, що у рабському страхові перед паном своїм, одинокий талант, що одержав, і той закопав у землю, боячись сам ним орудувати — господарити. Ні! Український народ вчинив ще гірше того раба. Бо він дістав у Бога не один талант, а незміренне багатство. І не заробив з нього нічого! Чому? Бо був рабом! І коли така велика кара стріла лінивого раба, що закопав свій талант і не надбав нічого, то яка ж більша кара стріне український народ від Господа, що отримав від Бога багато талантів і їх не закопав, а розтратив; не допильнував і їх йому вкрадено тому, що втратив віру в Господа й не пошанував Його заповітів. І немає з чим стати перед паном...
Не тільки талант розтратив, але й душу запродав, проміняв правдивого Бога, на кривавого червоного божка...
За те й кара Господня велика: «Багато ви сієте, та збираєте мало, їсте, та не насичуєтеся, п’єте та не напиваєтеся, зодягаєтеся та не тепло вам, а той, хто заробляє, заробляє для дірявого гаманця». (Огiй 1:6).
А доля країни — великої і багатої — просто трагічна: «...на кров оберну тебе, і кров буде гнати тебе. ... На вічні руїни оберну Я тебе, а міста твої не заселяться, і пізнаєте ви, що Я Господь!» (Єзекiїль 35:6-9). Це доля куди гірша, ніж доля раба, вкиненого у у темряву надвірню.
Це не припадок, що багатомільйонний український народ, багатством наділений, не тільки що не має своєї держави, але на тій багатій своїй землі встелив її мільйонами трупів, що померли голодною смертю.
Велика кара спіткала український народ. Але не могло бути інакше, коли він не пошанував дарів Господніх, коли переступив Божі Заповіді: йому відібрано талант і жорстоко покарано.