8

Не бачити цього чітко для нас, лютеран, є гіркою хибою. Про пропоновану «апостольську спадкоємність» ми повинні запитуватися про те, яка її природа, і які наслідки несе прийняття такого екклезіастичного міфу. Чим швидше на це буде дано відповідь, тим краще. Ми можемо пригадати відповідь, яка була дана Архієпископом Сьодербломом на Всесвітній конференції «За віру і порядок» в Лузанні 1927 року. Щоби не казали про його обмеження, все-таки він тверезо висловив частину Лютеранської спадщини, коли сказав, що Церква Швеції зберегла апостольську спадкоємність разом із іншими речами, вспадкованими від давньої церкви, але що така спадкоємність, у відповідності із лютеранськими віросповіданнями є адіафорою. Він зробив це досить незабутньо. Він відкинув убік надрукований текст, з якого мав намір промовляти, бо відчув, що він повинен говорити ще чіткіше. За це йому були вдячні всі лютерани.
Якщо подивитися пильніше на шведську спадкоємність, то вона дійсно набагато краща за англіканську. Критичним зв’язком була людина, яка тільки була висвячена самим папою у Римі, або ж, як сказав би Лютер, спадкоємність отримувалася прямо від римського Антихриста. Але тільки ця обставина показує якою нісенітницею є вважати спадкоємність за щось більше від давнього звичаю і вважати її за богословськи необхідну чи важливу. Як стара екклезіастична форма, як адіафора, вона може триматися з тим відчуттям гумору, з яким Сьодерблом носив свою єпископську палицю. Одного разу, під час відвідування парафії, він збагнув, що забувся її взяти із собою. Її швидко замінили палицею, що була вирізана з берези. Чи може шведський лютеранин серйозно припускати, що папа, який відкинув доктрину Лютеранської Реформації як єресь, може бути гарантом, що Церква Швеції має дійсно правдивих єпископів і пастирів?
І все ж таки видається, що навіть там старий, здоровий погляд на спадкоємність, погляд, що перебуває у гармонії з лютеранськими віросповіданнями, здає позиції у впливових колах. У офіційній заяві про себе у довіднику Всесвітньої Лютеранської Федерації, ред. А. Р. Вентц (1952 р.), стор. 171, читаємо, що Церква Швеції прийняла Незмінне Ауґсбурзьке віросповідання, і що з 1686 року Книга Злагоди є віросповіданням церкви. Потім на стор. 174 читаємо: «Шведське апостольське спадкоємництво відкрило дорогу для спільного причастя з Церквою Англії», спільне причастя, що тим часом прийнялося обома сторонами на рівень церковного закону.
Про наслідки всього цього для лютеранства по всьому світі в цих листах вже було сказано не один раз. Ми можемо лишень запитатися, чому інші не піднімали свого голосу, коли ще був час. Де був голос єпископів Норвегії і Данії? Де був голос лютеранських церков Німеччини та Америки? Де був голос лютеранських місій? Вони самозадоволено дивилися на те, як було висвячувано лютеранських єпископів за допомогою англіканських єпископів і архієпископів. Вони мовчали тоді, коли треба було піднести свій голос у застереженні; а вони повинні були зробити цю братню послугу лютеранським церквам світу. Старий Архієпископ Йогансон Фінляндський був першим, хто помітив, куди ця дорога може завести. Але його голос стих непочутим.
Ми всі переконалися спочатку у факту, що «апостольська спадкоємність» є адіафорою, і що вона є, якщо її розуміти по-лютеранському, просто давньою формою церкви. Але настає час, коли адіафора перестає бути адіафорою. Про це з усією чіткістю сказано в статті Х Формули Злагоди. Ця стаття була для нас маяком і стягом у церковній боротьбі в Німеччині, і у нас був привілей переконатися в тому, що вона все ще є зброєю, якою можна воювати за Церкву Божу. «У справі сповідання чи скандалу ніщо не є адіафорою». Де йдеться про життя чи смерть чистої доктрини Євангелія, тоді толерантність до адіафори припиняється. Тоді це обов’язок «цілої спільноти Божої… і особливо проповідників Слова, як лідерів цієї спільноти… сповідувати відкрито, не тільки словами, але й вчинками та діями…» (Формула Злагоди, Тверде Проголошення, Х, 10).
Ми не перебираємо влади вказувати лютеранам у Швеції, що притримуються старої спадщини своєї церкви (це, по правді, велика спадщина) що вони повинні робити для того, щоби вберегти чисте Євангеліє про виправдання самою вірою і чистого надавання таїнств, до чого також належить чисте проголошення про таїнства. Ми можемо за них молитися. Але чого ми не можемо зробити, то це визнати Церкву Швеції за церкву Незмінного Ауґсбурзького віросповідання, коли вона має спільноту вівтаря з англіканами і має англіканських єпископів, які, відкидаючи «самою вірою», беруть участь у висвяченні шведських єпископів. Це саме мусить бути сказане про інші лютеранські церкви, коли вони ставлять себе в подібні ситуації.
Тут перед Всесвітньою Лютеранською Федерацією стояло би велике завдання — завдання сказати чітко, що ще означають лютеранські віросповідання для сьогодення, і в чому перебуває правдива єдність церкви. Але чи можемо ми очікувати чогось іншого від неї, окрім простого виправдовування того, що вже відбувається? Чи можемо ми очікувати, що вона вчинить самогубство? Із самого початку вона є відданою тому принципові, що церкви, які є в спільноті з реформатами та англіканами, мають визнаватися за церкви Незмінного Ауґсбурзького віросповідання, незважаючи на статті цього віросповідання під номерами VІІ і Х, вже не говорячи про Формулу Злагоди.
Свідчення лютеранських віросповідань можна буде тоді тільки почути поза Всесвітньою Лютеранською Федерацією. Хай це станеться тільки в покірності та в любові! Якими би свідомими ми не були про нашу бідність і слабкість, ми маємо велике служіння щодо тих, хто втратив віросповідання Лютеранської Реформації, або має небезпеку втратити його. Це завдання тих, чиє рукопокладання до лютеранського служіння дало їм автентичну апостольську спадкоємність. Вона не є чимось таємничим, що спочиває на міфові про висвячення. Радше вона полягає у чіткому завданні, яке наш Господь дав Його цілій церкві проголошувати чисту апостольську доктрину і надавати таїнства відповідно до Євангелія.
Це найвища відповідальність, яка дана сьогодні лютеранському пастиреві. Вона не може бути відібраною від нього жодним єпископом, жодним церковним урядом, жодною екуменічною організацією. Ми можемо і повинні сповідувати також, якщо ті, хто залишається мовчазними, покликані це робити першими. У вірному сповіданні живе повна слава нашого служіння, навіть якщо ця слава прихована під хрестом.
(Закінчення)