Найбільша відмінність між старим римським списком єпископів і іншими списками єпископів з одного боку та тим, що сьогодні мається на увазі під «апостольською спадкоємністю» з іншого боку, полягає в наступному. Ці списки, такі як офіційні римські списки пап і список архієпископів кантерберійських чи колонських, дають імена посадників певних єпиcкопських місць, один за одним. Вони не говорять і не мають наміру говорити про спадкоємність висвячень. Посадник єпископського місця не висвячується своїм посередником. Спадкоємність служіння треба суворо відмежовувати від спадкоємності висвячення. Це останнє тільки поступово почало відігравати свою роль у церкві. І все-таки сьогодні ідея про апостольську спадкоємність, на якій так наполягають є такою: єпископ одержує свої свячення від іншого єпископа, чиї свячення повертаються ще до іншого єпископа, і так аж до перших єпископів, які були висвячені апостолами.
Наскільки історичною є така спадкоємність? Згодом це буде, звичайно, продемонстровано чи прийнято з упевненістю, бо після 200 року дуже чітко стояла стара формула: єпископа обирали з кліру і з людей його церкви, а він мав одержати свячення від одного або від (дуже швидко) кількох інших єпископів. [Пресвітер може висвячувати єпископа (Канони Іполіта II, 10)]. Також усталеною практикою стало те, що тільки єпископ міг рукопокладати пресвітерів і дияконів [Анкирський Собор, канон 13], як також те, що висвячення відбувалося через покладання рук. Але чи каже нам це, що всі висвячення ідуть до апостолів? Тимофія було висвячено Павлом з покладанням рук (2 Тим. 1:6). У 1 Тим. 3 і 5 йому було дано доручення призначати єпископів, дияконів і вдів (дияконес), де недвозначно згадується покладання рук. Але чи повсюди єпископи були висвячені таким чином? Як це відбувалося в Римі за днів Климента? Цього ми не знаємо.
Історик може жалкувати про прогалину у нашому знанні про те, що відбувалося, але для того, хто вірить, що Писання є Слово Боже, є глибше значення у тому факті, що ніде у нас немає наказу нашого Господа виконувати висвячення, не кажучи вже про те, яким чином воно повинне відбуватися. У нас є наказ про Хрищення. У нас є наказ повторювати Господню Вечерю, і є запровадження Влади Ключів. На останнє нам треба звернути особливу увагу, бо воно дається у трьох випадках: у Мт. 16 Петрові, у Мт. 18 зібраній громаді, і в Ів. 20 Дванадцятьом (точніше – учням, що були зібрані Великоднього вечора). Але ніхто не зумів показати, коли Ісус висвятив Дванадцятьох. Католицькі церкви мають шукати підтвердження у заповіді повторювати Господню Вечерю. Словами «Робіть це на спомин на про Мене» Ісус, як кажуть вони, висвятив апостолів на священиків.
Те, що ми чуємо про покладання рук має своє значення. Ісус покладав Свої руки на дітей і на хворих, але не на Дванадцятьох. Ми могли би найбільше це очікувати тоді, коли Він дає їм Владу Ключів, там, в Івана 20:21 і далі читаємо: «Тоді знову сказав їм Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю! Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого…» Майже складається враження, що тут, як і всюди, де Ісус посилає Своїх апостолів, Ісус навмисно уникає покладання рук. Таке уникання, можливо, було через той факт, що висвячення через покладання рук було равинським звичаєм. Тобто, таким чином равин висвячував своїх учнів. Зважаючи на те, що Ісус сказав проти книжників у Мт. 23, можна припустити, що Ісус не повторював їхніх звичаїв. Чи не каже Він, що посеред тих, хто є Його, не треба використовувати титул «равин», «бо один вам Учитель (didaskalos), а ви всі брати» (в. 8)?
Це не стає наперешкоді, щоб титул «вчитель» використовувався у церкві для великого служіння пояснення Святого Письма, перше Старого Заповіту. Це служіння, разом із служінням апостолів і пророків було основним на початках церкви, визнане не тільки у окремій громаді, але й по всій церкві. І, зрештою, титул «вчитель» не був прямо заборонений словами нашого Господа. [Пор. також «наставник» (kathegetes, в. 10)].
Проте якби там не було, поганим було те, що під тиском старовинного східного звичаю і всупереч чіткій волі Ісуса, церква знову прийняла титул «отець» замість титулу «учитель» і найперше таким чином зверталася до єпископа (pappas, papa, пор. abbas у чернецтві). (Так зверталися все ще до Кипріана Карфагенського; сьогодні цей вжиток обмежений до єпископа Римського і патріарха Александрійського).
Припущення, що Ісус діяв у навмисному контрасті і опозиції до равинів, коли Він уникав покладання рук у тому, що ми можемо назвати висвяченням, підсилюється гідним уваги фактом, що равини більше не використовували рукопокладання, коли в другому столітті, це стало характеристикою християнського висвячення. Таким чином, покладання рук є раннім використанням у церкві (Євр. 6:2), зі Старозаповітною основою (Мойсей поклав свої руки на Ісуса Навина, Повт. 34:9; пор. Числа 27:18), але про це не можна казати як про таке, що нам наказав чинити Ісус, не кажучи вже про те, щоби це називати таїнством. То був спосіб передачі благословення, і це правда.
Зрозумілим також є те, що це не було чимось обмеженим для якогось окремого служителя. Окрім того, що покладання рук здійснювалося апостолами, воно також здійснювалося старшими. Старші були люди особливого стану, не служителі. Так було і в синагозі, у єрусалимській церкві, в Павлівських громадах, і так все ще було в Римі в час Климента. Старші обиралися громадою, як «шановані», як protoksthedritai («що мають перші місця»), як їх все ще названо в Пастирі Гермаському [Vis. III, 9, 7; пор. 1 Климента 1:3; 21:6]. Через свій вік і через те, що вони робили для громади чи з якихось інших причин, вони займали перші місця на богослужіннях. Вони представляли громаду. З-посеред них вибиралися єпископи, група посадових осіб, що вели громаду, зокрема здійснюючи служіння проповідування Слова чи промовляння літургійних молитов, особливо в час Євхаристії. Вони робили те, що інакше належало робити пророкам. Потім старші, які здійснювали такі служіння, таким чином мали бути тими, що «наділені подвійною честю, а надто ті, хто працює у слові й науці». Те, що сказано в 1 Тим. 5:17 ідеально підходить до того, що сказано про ситуацію в Римі у 1 Климента. Старші, як представники громади, брали участь у висвячені Тимофія. На нього вони поклали руки (1 Тим. 4:14), як це також зробили апостоли [2 Тим. 1:6].
Наскільки вільним було використання рукопокладання у ранній церкві можна побачити з відомого місця в Діях 13:1-3, де церква висвячує апостола. Тут, в Антіосі, ми виявляємо, що діють при висвячені пророки та вчителі, серед них Варнава (зі звучання слів – пророк) і Павло (вчений-книжник), як «учитель», тобто той, хто виясняє Писання. Під час літургії Святий Дух через пророцьке твердження (як у випадку з Тимофієм) доручає їм послати Варнаву та Павла з особливою місією. «Тоді, попостивши та помолившись, вони руки поклали на них, і відпустили» (в. 3). У ранній церкві є більше прикладів того, як учитель стає місіонером. Був Пантеній, який перестав бути вчителем у Александрії для того, щоб вирушити місіонером в «Індію» [Євсевій, Historia ecclesiastica V, 10, 2].
Хто тут покладав руки? Громада, можливо, через своїх старших. Я ніколи не міг зрозуміти, як католики, особливо такі як Тіксеронт у своїй відомій праці про висвячення [Holy Orders (1928), С. 142] може читати Дії 13:3 таким чином, що покладання рук громадою може прийматися, як побажання доброї дороги. Проблема тут у тім, що пізніше римо-католицька ідея про висвячення вчитувалася у час, коли вона ще була не розвинулася, або ж, принаймні, у час, коли була більша різноманітність форм життя у церкві. Треба просто такі форми досліджувати, в тому як вони вижили на околицях раннього християнства в Ефіопії чи в старій Ірландії, щоб побачити, що на початку завжди була різноманітність, яка під впливом великих метропольних центрів скоротилася до уніфікованих форм.
(Далі буде)