Дорогі брати і сестри, читачі часопису «Стяг».
Слава Ісусу Христу!
В числі 5 (62) за березень місяць 2002 року «Стяг» помістив допис про події далекого 1935 року – святкування Свята Жнив у с. Камінне.
Село Камінне є досить цікавим і мальовничим. Тут проживають добрі, побожні та працьовиті люди. У скорому 2003 році ми святкуватимемо 550-річчя з часів першої письмової згадки про наше село. А ще гордістю с. Камінне є діюча Церква Святої Параскеви, яка у 2000 році святкувала своє 300-ліття.
Відомості з минулого ховаються у тумані сьогодення. І лише одиниці бажають поглянути крізь той туман. Можливо, наш Шкільний краєзнавчий музей історії села, яким опікується вчитель нашої школи пан І. Вексей, і є маяком, що своїм світлом пробиває непроглядність минулого. А ще бажання дізнатися про свій народ, його історію.
Пошуки даних про усіх, кого згадано в дописі, привели автора до Шкільного музею та в гості до Василини Федоришин (колишньої Василишин), однієї з учасниць того дійства. Вона проживає в селі Камінне і до сьогодні. Василина Степанівна (1925 року народження) пам’ятає про ті дні, поділилася своїми спогадами.
У довоєнні роки любила виступати з декламаціями. Пригадує, як ще 5-6-річною дівчинкою декламувала вірш у сільському будинку «Просвіти». Це був час так званої польської пацифікації (умиротворення). Вікна «Просвіти» були закритими так, що і малесенький промінчик світла не пробивався назовні. А коли хтось доповів про рух польських жандармів з сусіднього села Волосів у напрямку села Камінне, то дорослі хлопці віднесли її, Василину, на плечах додому.
Василина брала активну участь у всіх масових дійствах села, їздила як член самодіяльності до м. Станіславова (з 1962 року м.Івано-Франківськ). З 17 років в часи війни була станичною юнацтва ОУН.
Патріотизм і вірність Богові є основними у житті цієї жінки. Ще донедавна вона брала участь у всіх заходах художньої самодіяльності села. Не дивлячись на важке матеріальне становище (одержує мінімальну пенсію по старості) та слабке здоров’я, Василина Степанівна переконана, що Україна і Бог мають бути головною ідеєю всіх, хто мешкає в нашій державі.
Зі згадки Василини Степанівни Федоришин (Василишин): «Десь в 1940 році, коли я навчалася в Станіславові, у семирічній школі, то з друзями, випадково, щоб зігрітися, зайшла в магазин. Продавцем виявився Е. Пищук, колишній священик Євангелицької Церкви нашого села. Я його добре знала, бо з батьками мешкала поблизу Церкви, та й сама часто любила заходити туди на Службу Божу, хоча мій тато і був греко-католиком. Продавець теж впізнав мене і злякався. А я швидко вийшла з магазину, щоб не видати себе якимось словом. Про пригоду зізналася мамі, яка порадила забути про зустріч. Я сама розуміла, що могла видати цього чоловіка. На той час влада вже знищила Теодора Ярчука, священики різних конфесій зникли в НКВС, або переховувалися… Через тиждень, а може трохи більше, на місці Е. Пищука в магазині працював вже інший. Де дівся? Що сталося? Хтось видав чи десь переховувався — не знаю…»
(Записано зі слів В. Федоришин (Василишин) 4 жовтня 2002 року).

А ці священики Євангелицької (Лютеранської) Церкви були родом (або проживали) з нашого села:
Михайло Тимчук. Був пастирем у с. Лазарівка. «Стяг» згадував про нього у числі 4(35) у квітні 1999 року. Його дочка, Марта, мешкає у США, підтримує зв’язок з рідним селом, зокрема з місцевою школою.
Михайло Гільтайчук. Був пастирем в рідному с. Камінне. Виїхав з села в 1944 році разом з сім’єю Михайла Тимчука. Написав нарис з історії рідного села «Загублені перла». Помер у Німеччині. Його онук, Юрко Гільтайчук, працює на радіо «Свобода». Родина Михайла Гільтайчука підтримує зв’язок з рідним селом.
Василь Бойчук. Був пастирем Лютеранської Церкви (де саме, не відомо). Перед приходом радянських військ змушений був емігрувати до Канади. Там і помер. Його дружина, Ольга, дочки Олеся і Марта надіслали до Греко-Католицької Церкви Святої Параскеви с. Камінне напристольне Євангеліє з дарчим написом: «Як нев’янучий вінок у світлу пам’ять Отця протоієрея Василя Бойчука». Зв’язок з селом та родичами підтримується стало.
(Матеріал надано паном І. Вексеєм із Шкільного краєзнавчого музею).
Згадуються два брата: Дмитро і Григорій (імовірне прізвище матері Камінська; батько Яків, прізвище не відоме), які також навчалися у Лютеранській Семінарії. Подальша доля, місце служби не відомі.

Можливо, ці розшуки не були досконалими, а праця автора не є цілісною. Прошу за це вибачення. Це є свідченням не небажання, а радше складності пошуку.
З величезною повагою Ярослав Мельник. Село Камінне, що у Надвірнянському районі Івано-Франківської області.
29.10.2002 р.

Від редакції: Щиро дякуємо дорогому Ярославові Мельникові за його унікальну розвідку. Хай Господь Вас, Ярославе, щедро поблагословить. А ми продовжуємо чекати на листи наших читачів!