Добре відомо, як велика боротьба , що її вела Церква проти гностичних сект у другому столітті, вивела ідею про апостольську спадкоємність єпископів, і таким чином утворила католицьке служіння єпископа. З точки зору Реформації ми можемо жалкувати, що в цій боротьбі церква не задовольнилася довірити свою оборону Правилу Віри (ранній формі Апостольського Символу віри) і Святому Письму. Проте ми повинні не забувати, що не просто було стояти sola scriptura у той час, коли ще не існував канон Нового Заповіту, і коли Святим Писанням був Старий Заповіт. Наш Новий Заповіт ще не виникнув із багатьох писань, які претендували на те, що вони включають первісне апостольське свідчення. Нам треба взяти до уваги, що це означало в році 180 для мучеників Сціліуму в Північній Африці, що вони змогли визнати Послання Павла тільки як цінні документи, але ще не як Святе Писання [Owen, Some Authentic Acts of the Early Martyrs (1927), p. 72]. У той час неможливо було вивести Біблійний доказ із Послання до римлян. Ми мусимо звернути увагу на цю ситуацію в церкві для того, щоб зрозуміти, яка вага тоді додавалася «апостольському» служінню єпископів, як вартових чистої доктрини.
Для того, щоб дослідити проблему найстаріших списків спадкоємності, повернемося до твору Еріха Каспара, великого історика папства, чий твір життя залишився незавершеним. З Schriften der Kцnigsberger Gelehrten Gesellschaft (1926) у нас є його Die дlteste Rцmische Bischofsliste. Хоча й багато чого сказано на критику його твору, залишається його основний результат, а саме, що ті імена, які наводить Іриней у списку єпископів (Adv. haer. ІІІ, 3, 3) є правдивими.
Коли Гегесіппій подорожував церквами Сходу і Заходу, то він склав список спадокоємностей. Він діяв відповідно до догматичної точки зору, яка в собі мала фальшиві упередження, що можна довести передання чистої доктрини спадкоємністю єпископів, проте його дослідження дали нам високоцінований історичний матеріал [Eusebius, Historia ecclesiastica IV, 22, 1-3].
У Римському списку, який Іриней доводить до свого часу, нема нічого окрім автентичних імен. Його вік і автентичність засвідчені тим фактом, що всупереч теперішнім офіційним спискам Пап, Петро не з’являється, як перший римський єпископ. Петро і Павло представлені, як засновники церкви в Римі. Кажуть, що вони доручили єпископство Лінієві. Весь наступний список, з усіма його перераховуваннями третього, шостого і дев’ятого єпископів, будується на припущенні, що Ліній був першим єпископом, і що Петро та Павло поставили його в те служіння. В Римі третього століття Петро і Павло все ще завжди називалися разом в одному ранзі.
З 1 Климента, як і з Послання Ігнатія до римлян, є очевидним, що на початку другого століття в Римі все ще не було жодного монархічного єпископа, а радше колегія єпископів. Могло би видатися, що саме вторгнення великих гностичних сект у Рим спричинило необхідність уніфікованого управління церкви одним єпископом. Видається, що Пій, брат автора Пастиря Гермеського, був першим монархічним єпископом у головному місті світу.
Тут також справдилося те, що із Сходу на Захід перейшло не тільки Євангеліє, але й церковні заклади. Вже в Об’явленні Івана ми бачимо, що наприкінці першого століття, кожна церква на Сході мала свого єпископа («Ангелові церкви в.... напиши...»). Ким же тоді були Ліній, Анаклетій, Клемент, Еварістій, Александр, Сікстій, [Телесфорій], і Гігіній, що з’являються у списку перед Пієм? Вони були, як це вже побачив Гарнак, очевидно, видатними членами колегії єпископів, чоловіками, що були визнані, як учителі церкви. Ми мусимо визнати, що в списку нема нічого іншого окрім правдивих імен, і все-таки, це – штучна конструкція подібна до списку спадкоємності у трактаті Мішна.
А що мав довести список? Нічого, окрім того, що в Римі була традиція доктрини, що апостольське послання вірно передавалося від покоління поколінню. Суттю списку є те, що була спадкоємність вчителів, а отже доктрини. Можна було би назвати ще й інших. Бо всі ці «єпископи» мали з собою в асоціації колег. Ці імена могли бути вибраними через репутацію цих чоловіків, але це не було якоюсь «спадкоємністю» у строго історичному смислі. Без історичної основи також є «роки правління», якими їх пізніше оснастили. Не існує надійного свідчення про дати до середини [другого] століття.
(Далі буде)

(Українською мовою перклав В. Горпинчук)