Перед Золотоверхим Михайлівським собором у Києві встановлений пам’ятник, який нагадує одну з найжахливіших подій в історії України, про загибель мільйонів і мільйонів наших співвітчизників.
Пам’ятник невеликий, але жертв дуже багато. Цей пам’ятник має дуже велике значення для історії України, для того народу, який тут живе, для нас із вами. Він, принаймні, символізує жертви як мінімум десяти мільйонів людей, які померли з голоду сімдесят років тому – в 32-33 роках. Від нашої Церкви, від наших родин ми вшануємо пам’ять тих, хто залишився вірним Богові, хто залишився вірним своєму народові і хто помер мученицькою смертю. І хай Господь дає, щоб у майбутньому це вже ніколи не повторилося. А якщо буде повторятися, щоб Господь дав нам мужності вистояти і зберегти Йому вірність до кінця.
Наведені вище слова були сказані Єпископом Української Лютеранської Церкви В’ячеславом Горпинчуком перед покладанням квітів вірними УЛЦ до пам’ятника жертвам голодомору в Україні у 1932-1933 роках. В цей день в громадах нашої Церкви шанували пам’ять полеглих народних мучеників, це була Неділя народного смутку. В релігійній громаді Різдва Христового Української Лютеранської Церкви в місті Києві ми звернулися до пастиря Юрія Фізера та голови громади Романа Черепахи.

Пастир Юрій Фізер.

— Брате Юріє, в Неділю народного смутку ми шануємо пам’ять народних мучеників. Що ви можете сказати в цей день?
— 20-те століття, як і всі століття до нього можна із впевненістю назвати століттями смутку. Загляньмо в Українську історію, і ми побачимо безконечну боротьбу українського народу. Це і боротьба за незалежність, і боротьба за свободу віросповідання. Це боротьба за збереження власної ідентичності, і боротьба за визнання цієї ідентичності у світі. Це боротьба, у якій, на превеликий жаль, гинули люди, наші співвітчизники. Це боротьба, яку вела і наша Церква, — боротьба за Євангеліє, Добру Звістку про прощення людських гріхів у Христі Ісусі. І у цій боротьбі нашої Церкви, також гинули люди, зазнаючи переслідувань і катувань прибічників сатани. У цей день, Українська Лютеранська Церква згадує всіх тих, хто віддав своє життя за нашу незалежність, за можливість вільно чути і проповідувати живе Боже Слово. Життя триває, але боротьба і далі продовжується. Та смуток, який пронизував життя українців протягом століть, змінився на радість, — радість, з якою ми можемо кожної неділі збиратися у Християнській спільноті, прославляючи Господа, дякуючи Йому за всі благословення, які ми від Нього отримуємо, дякуючи за дар життя вічного у Христі Ісусі. Але також і радість, під час якої ми не маємо права забувати наших полеглих братів і сестер, котрі також стали частинкою нашої радості.

— Що цей день є особисто для вас?
— Мою родину також не обминуло горе. Згадуючи сьогодні полеглих українців, я згадую також і своїх родичів, життя котрих увірвалося у в’язницях. Але сумуючи, я одночасно і радію за те, що у важкі хвилини свого життя вони не відреклися своїх переконань, вони не відреклися рідної України, і не відреклися Господа Бога. Сумуючи, я радію і за те, що своє життя вони віддавали із думкою про нас, людей 21-го століття, — про нашу незалежність, про наше спасіння.

Голова громади "Різдва Христового" у м. Києві Роман Черепаха.

— Брате Романе, ви з першого дня існування громади «Різдва Христового» є головою ради громади. Що ви можете сказати про становлення церкви, про проповідування Слова Божого в вашій громаді?
— Пройшло три з половиною роки як існує наша громада. Початковий етап становлення громади був складний. Це в першу чергу пов’язано з пошуками приміщення для богослужінь, з реєстрацією громади. 11 квітня цього року ми відсвяткували третю річницю нашої церкви. З кожним роком наша громада зростає і на сьогоднішній день по списку дорослих у нас сорок сім парафіян і тридцять двоє дітей. Конфірмованих в громаді двадцять шість. Сподіваюсь, що на четверту річницю громади будемо мати сто вірних в нашій громаді. В громаді домашня, тепла обстановка, люди один до одного відносяться з повагою. Ми всі з великим задоволенням приходимо на богослужіння, з нетерпінням чекаємо неділі, щоб побачити своїх братів і сестер, щоб разом молитися і хвалити нашого Господа. Дякуємо Богу за Його добру ласку, за Його повсякденне піклування і допомогу нам. Ми всі молимось і просимо Господа допомогти громаді в вирішенні проблеми, яка існує в багатьох наших громадах, – щоб у нас було своє церковне приміщення. Будемо звертатися до адміністрації Дарницького району міста Києва з проханням виділити громаді земельну ділянку для будівництва храму. Ми хочемо і будемо працювати і вносити свій внесок в розбудову церкви. Будемо молитися і робити все можливе, щоб в майбутньому мати свій храм.

— Брате Романе, сьогодні в Україні Неділя народного смутку, День загиблих народних мучеників. Що в цей день відбувається у вас в громаді?
— Сьогодні ми згадуємо тих людей, які загинули в ті далекі роки, і не зовсім далекі, які прийняли мученицьку смерть від ворогів, від голоду. Україна є багатостраждальна держава, з історії ми це добре знаємо. І сьогодні ми згадуємо тих людей, які поклали свою голову за Україну, за віру. Люди наші пережили комуністичні часи, пережили голодомор, той штучний голодомор, який створили ті люди, які хотіли знищити наш народ; українців вивозили і в Сибір... Але з Божої ласки настав час, коли країна наша піднялась, вона існує як незалежна держава. Звичайно, є багато труднощів, багато людей шукають роботу, в тому числі за кордоном. Але я вірю, що прийде час, коли нікому не треба буде кудись їхати на заробітки, ми будемо жити гарно. Сьогодні ми згадуємо загиблих народних мучеників, які віддали своє життя за Україну, за своїх рідних, за віру. Звичайно, це є день скорботи, і в нашій громаді була присвячена цьому проповідь, після богослужіння члени нашої громади підуть разом з парафіянами громади «Воскресіння» на покладання квітів до пам’ятника загиблим від голоду у 1932-33 роках. Приємно, що ми згадали наших героїв, які незаслужено загинули. Вони поклали свої душі, своє життя, щоб сьогодні ми мали можливість мати свою Українську Лютеранську Церкву, мали можливість вивчати чисте Боже Слово.

Наприкінці своєї проповіді на богослужінні в Неділю народного смутку пастир Юрій Фізер написав: «Дорогі у Христі! Наводячи різні приклади на початку проповіді, я не згадав тих людей, котрі навіть в моменти, коли було загрожувано їхньому життю, у моменти їхнього страху, не зрадили свого Бога, але показали всім нам свою тверду віру в Нього і стали для нас прикладом. Це і Степан, котрий не боявся привселюдно проголошувати людям Добру Звістку про спасіння у Христі Ісусі, і котрий вважається першим мучеником за віру. Це і Мартін Лютер, котрий навіть під загрозою смерті, не зрадив сповіданню чистого Євангелія. Це і пастир Теодор Ярчук, котрого його віра у Воскреслого Спасителя привела до в’язниці, де він з нею і помер для життя вічного. Це і тисячі полеглих народних мучеників, котрі поклали своє життя на вівтар нашої незалежності, яка дала нам можливість вільно збиратися тут, не боячись про покарання, але сміливо проголошувати Євангеліє! Такої віри хоче від нас Господь, віри, яка б не залежала від небезпек, що нас оточують, але натомість була міцно прив’язана до Божої обіцянки вічного життя.

Линьмо ж до Того, Хто у першій своїй Заповіді нам сказав: «Я – Господь, Бог твій!». Йому, правдивому Богові нехай буде за це слава на віки вічні!

Тарас Коковський, В’ячеслав Горпинчук
Новини звідусіль