Проблема із цими списками спадкоємності може бути проілюстрованою
двома прикладами, що заторкують Старий і Новий Заповіти. Те, як равинське
юдейство розуміло передавання того, що навчалося у Старому Заповіті
показано ланцюжком традиції, яким починається трактат Мішни Pirqe
Abot (“Вислови отців”). “Мойсей одержав Тору з Сінаю і передав Єгошуї,
Єгошуа – старшинам, старшини – пророкам, а пророки передали їх чоловікам
Великої Синагоги”. Далі лінія ведеться через Симона Праведного (бл.
300 року до Р. Х. або століттям пізніше) до равинів пізнішого періоду.
Нам не потрібно починати розглядати питання чи Велика Синагога існувала
взагалі, чи це вигадка, що розвинулася з Неємії 8 –10. Для того, щоб
впізнати вигадку, достатньо зауважити включення пророків до списку
тих, хто передавав Тору. Ця штучна конструкція мала на меті показати
передавання божественної правди впродовж поколінь. Історія об’явлення
Старого Заповіту втискується у схему, походження якої не є Біблійним,
і не піддається узгодженню із Біблійними записами.
Наш наступний приклад є розуміння Новозаповітнього об’явлення, що
знаходимо у 1 Климента. Там, у розділі 42 читаємо:Апостолам заради
нас було передано Євангеліє Господом Ісусом Христом. Ісус Христос
був посланий від Бога. Отже, Христос є від Бога, а апостоли є від
Христа... Коли вони отримали своє доручення, сповнені певністю воскресінням
нашого Господа Ісуса Христа і зміцнені Словом Божим, вони пішли, наповнені
упевненістю у Святому Духові, звіщаючи Євангеліє про те, що наближалося
Царство Боже. Вони проповідували у селах і містах, і призначали свої
першоплоди, після випробовування їх Духом, щоб вони були єпископами
і дияконами тих, хто повірить. Нічого нового в цьому не було, бо вже
давно в Писанні згадувалося про єпископів і дияконів. Бо в одному
місці в Писанні сказано: “Я впроваджу їхніх єпископів у справедливості,
а їхніх дияконів у мирі”.Де це написано? Ніде. Можливо, автор мав
на увазі Іс. 60:17, де Септуагінта (буквально перекладена) каже: “Я
дам тобі правителів (archontas) у мирі, а твоїх наглядачів (episkopous)
у справедливості”. Чи у нас тут просто втрата пам’яті, а чи це “духовне”
тлумачення місця? Хоча, в такому випадку, це треба було би якось зазначити.
Так як текст стоїть у 1 Климента, то це підроблена цитата. Багато
можна думати про той факт, що така фальсифікація або як би це не назвали
(можливо, наші норми до раніших часів не застосовуються) з’являється
у першому документі Римської Церкви наприкінці першого століття. Документ
визначає закон, що ті, хто має церковне служіння, не можуть зміщуватися
без свідчень проти них, і він нав’язується іншій церкві з вимогою
послуху [59:1] і заявляє про те, що рішення про це зроблено Святим
Духом [63:2]. Це було в той час, коли ще в Римі не було монархічного
єпископату, і самого папства. Климент був одним із єпископів у Римі,
і з Пастиря Гермаського ми довідуємося, що він відповідав за листування
з громадами в інших місцях [Vis. II, 4, 3]. Те, що він дає, як зобов’язуюче
рішення, за основу має фальсифікацію. До чого все це приводить можемо
побачити в його плодах у Дарі Костянтина і Декреталіях псевдо-Ісидорія.
Тут ми спостерігаємо перший приклад тієї точки зору, яку кардинал
Маннінг підсумував у зв’язку з І Ватиканським Собором, і в його непоказних
і неправдивих історичних твердженнях про місце римських єпископів
у давній церкві: “Догма мусить переважати над історією” [Vatican Council
(1969), стор. 125 і далі].Цілком поза проблемою підробленої цитати,
ми повиннні спитатися: “Яке значення того способу, яким історія описана
в Климента?” Ми бачимо мішанину правди та фантазії. В об’явлення дійсно
є ланцюжок спадкоємності. Отець посилає Сина, Син – апостолів. Апостоли
передають своє доручення (Auftrag) тим, хто несуть служіння (Amtstrдger)
у церкві. Воно – Біблійне. “Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!”
(Івана 20:21) І доручення проголошувати Євангеліє усякому створінню
аж до кінців землі і до “кінця віку” було справді дано апостолам їхнім
Господом. І про це нам сказано в Святому Письмі, що апостоли призначили
служителів, і для того, щоб вони їм допомагали, і для того, щоб вони
потім зайняли їхнє місце. Таким чином Павло поставив до служіння Тимофія.
Відповідно до Дій 14:23 Варнава і Павло “рукопоклали пресвітерів”
для місійних громад на півдні Малої Азії. Цей історичний факт потім
був догматично спрощений у 1 Климента, як також такими авторами другого
століття, як Іриней і Тертуліан, і навіть цілою церквою того часу.
Спершу є факт, що не завжди саме Дванадцятеро засновували та організовували
церкви, і навіть не апостоли у реальному значенні цього слова. Справді,
найбільші з давніх церков, Антіохська та Римська, були засновані невідомими
християнами. Історично просто не розглядається, що Петро і Павло були
засновниками церкви в Римі, як про це заявляє Іриней на початку свого
списку римських єпископів. Далі просто невірно, що духовне служіння
[das geistliche Amt] завжди поставало саме таким чином, тобто через
отримання його від апостолів. “Дідахе” (15:1) дає застереження громадам,
що робити у випадку відсутності посеред них мандрівних апостолів,
пророків чи вчителів:Тож виберіть з-поміж себе єпископів і дияконів,
що гідні Господа, людей м’яких і нежадібних до грошей, правдивих,
чоловіків, які були випробувані. Вони так само служать вам, як пророки
і вчителі. Тож не думайте менше про них, бо вони шановані посеред
вас, разом із пророками та вчителями.Те, що було раніше багатоскладовим,
пізніше підноситься в уніфікованій формі. Це ми можемо спостерігати
від початку церковної історії (наприклад, у літургії), і у випадку
також із правилами. Саме спрощувальна, догматична точка зору веде
до таких спрощених конструкцій історії, як ми це бачимо в юдейській
схемі спадкоємництва у “Висловах отців” і в їхній копії того, що Климент
Римський зробив для раннього хритиянства.(Далі буде)
