Дорогі брати і сестри, шановні читачі «СТЯГу».
На Різдво 2000 року Божого у нашій родині
сталася надзвичайна подія... Якось під час
однієї з моїх дискусій на вулиці на релігійні теми зі знайомими
біля нас зупинився, прислухаючись до розмови, чоловік віком
близько 55 років. Це був член Тернопільської громади УЛЦ брат
Анатолій. Наша дискусія закінчилась. Брат Анатолій підійшов
до мене і почав розмову, розпитував про життя-буття. Цікавився,
чому саме мене не задовольняє стан справ у багатьох церквах,
чимало з яких вже забули, що таке освячення, Таїнство Причастя,
Свята Трійця.
У мене викликало подив те, що зовсім незнайомий чоловік відкрив
сумку і подарував мені Малий Катехізис Мартіна Лютера. Оскільки
на той час я не проживав в Тернополі постійно, на другий день
я з нетерпінням чекав на наступну зустріч з братом Анатолієм,
який пообіцяв принести деяку літературу про УЛЦ. Не минуло й
півмісяця, як я почав відвідувати богослужіння у Тернопільській
громаді УЛЦ, де душпастирем служить пр. Джоел Ракош. Його проповідь
Слова Божого у спокійній, виваженій манері вплинула на мене
так, наче я після сповіді очистив свою душу. Бракує слів, щоби
змалювати мій тодішній стан. Краще не говорити про це, а самому
взяти участь в богослужінні.
З раннього дитинства я мріяв стати священиком... Батьки водили
мене до Православної Церкви. У 70-их роках відвідувати церкву
було справою нелегкою. Інколи святкувати було просто страшно.
Школа знаходилась поруч з церквою і всі діти, які відвідували
богослужіння, були занесені до «чорного списку». Звісно, все
відбивалось на оцінках. Однак, всупереч усьому, я також відвідував
родину стареньких п’ятидесятників, які ставилися до мене з терпінням
і любов’ю, немовби до свого онука, засіваючи у моє серце Божі
заповіді, слово Старого та Нового Заповітів.
Минув час. З надією на Бога я пішов до війська. Служив далеко
від рідного дому – на Новій землі, у так званому Архангельську-56.
Після звільнення в запас повернувся додому, і через рік одружився
з моєю теперішньою дружиною Оксаною. Згодом у нас народився
син Ростислав. Почали будувати власне житло. Для того, щоб продовжувати
будівництво, нам прийшлось доволі наїздитись по «заграницях».
Дякуючи Богові, ми його таки завершимо, незабаром. У нас народилася
донька Катерина. Нині їй три роки.
Мої близькі родичі та друзі заохочували мене поступити до семінарії
УГКЦ, інші – до православної. Разом з дружиною ми вели розмови
про різні конфесії – УГКЦ, УПЦ МП, УПЦ КП, РКЦ, свідків Єгови,
50-ки, адвентистів 7 дня, баптистів... Бачили багато суперечностей
з Писанням – богослужіння на честь святих, померлих, вивищення
священства над людьми. У Святому Євангелії від Матвія Ісус Христос
говорить: «Вони ж в'яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські
рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хочуть їх порушити...
Усі ж учинки свої вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля
свої розширяють, і здовжують китиці» (Мт.23:4-5). Діва Марія
у Святому Євангелії віл Луки каже: «...Радіє мій дух у Бозі,
Спасі моїм...». Біблія навчає, що всі люди грішні і всі потребують
спасіння Божого, яке ми отримуємо дарма через нашого Єдиного
Господа і Спаса Ісуса Христа.
Минали роки... Моя заповітна мрія стати священиком, здавалося,
ставала дедалі нереальнішою. Для мене то був час випробування.
Втім, я твердо вірив, що повинен присвятити своє життя Господу.
Я знав, що не я обрав Його, а Він мене. Ціною Своєї дорогоцінної,
пролитої за мне грішного крові, мук і терпінь Він привів мене
до Отця. Господь почув мої молитви і ось, майже два роки як
я разом зі своєю сім’єю належу до Тернопільської громади Української
Лютеранської Церкви. Я вже мав попередню вступну бесіду щодо
вступу до семінарії УЛЦ і цілком покладаюся на Ісусові слова:
«Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте —
і відчинять вам; бо кожен, хто просить — одержує, хто шукає
— знаходить, а хто стукає — відчинять йому» (Мт.7:7-8).
Пригадую свою розмову з пастирем Тарасом Коковським, який надихнув
мене на довготерпіння, нагадуючи, що кожна людина повинна, насамперед,
бути добрим християнином, що всі ми – брати і сестри у Христі
і повинні виявляти світові свою віру. У проповідях пастиря Тараса
добре відзеркалено глибокий зміст Божого Слова. Власне, ми для
того і повинні ходити до церкви, аби з Божою допомогою розуміти
і вивчати Писання, зміцняючи через Слово і Таїнства свою віру.
Українська Лютеранська Церква в Україні має свою багатовікову
історію. Вона, як і УГКЦ та інші конфесії, зазнала жорстокого
переслідування в минулому. Вона, на мою думку, має у незалежній
Україні майбутнє. Я був присутній на висвяченні пастирів та
дияконів УЛЦ, які вирушали до громад в усі куточки України.
Крок за кроком реставруються і будуються церковні будівлі. На
моїй батьківщині – Івано-Франківщині — до другої світової війни
була велика і дієва лютеранська громада разом з семінарією та
друкарнею. Зараз тут міститься кінотеатр. Пастир громади – Теодор
Ярчук, переклав на українську мову багато відомих у світі лютеранських
гімнів. Його було закатовано НКВД разом з іншими українськими
патріотами-християнами у сорокових роках, які не зреклися віри
в Ісуса Христа...
У нашій державі сьогодні існує свобода совісті і віросповідання.
Однак, нерідко, вони то тут, то там ще порушуються. Та попри
все, церква Христова, з Божої ласки, розбудовується і шириться
теренами України Добра Звістка про спасіння. За все, що випало
мені, я дякую нашому Триєдиному Богові – Отцю, і Сину, і Святому
Духові. Йому одному належиться вся честь і слава.
З повагою, парафіянин Тернопільської громади
УЛЦ
Святих апостолів Івана та Якова
Микола Луцький
