Переконана в тому, що Господь має план щодо кожного з нас. Він знає, куди необхідно направити людину, в який кінець світу — когось, можливо, в Африку, а когось — в Америку, а для когось Він призначив Україну. Згадайте Йону, як він сперечався з Богом, не виявляючи ніякого бажання відвідати Ніневію. Неслухняний Йона думав, що сховається з-перед Господнього лиця — і ви всі знаєте, що з цього нічого не вийшло. Бо Господь своїх планів не змінює, так як робимо це ми, звичайні, грішні люди.
Коли я дізналась, що цього року, як і минулого, буду працювати кілька днів у кременецькій філії «Дар життя», зізнаюсь чесно, я не була схожа на Йону. Відкрию вам таємницю — я зачарована Кременцем, і несказанно рада, що я не перша і не остання людина, яка полюбила ці мальовничі місця. І хоча я багато років живу в Тернополі, проте, не мала нагоди бувати в цих краях впродовж тривалого часу. Мої дитячі літа пройшли на Волині, можливо, саме тому мене так вабить ця земля.

Волею Божою я потрапила в Українську Лютеранську Церкву у м.Тернополі, де майже впродовж п’яти років працюю в офісі Міжнародного благодійного фонду «Дар життя». До того часу шукала світло не на тих стежках, бо світло тяжко віднайти в грішній людській природі — марна це справа. На справжнє Світло мені було вказано в Лютеранській Церкві, хоча в моєму роду всі були православними віруючими. Незважаючи на те, що обидві бабусі, і дідусі були християнами, батьки виховували мене в дусі атеїзму, бо так склалась їхня доля українців, депортованих Сталіним з земель Холмщини, яким в дитинстві тоталітарна система відбила всяке бажання ходити до церкви. Тому й не дивно, що світлом називали темряву, а справжнього Світла навіть і не шукали, як і багато людей, що їх оточували в ті часи.

Отже, нова зустріч з моїм улюбленим Кременцем (нехай простять мені кременчани за слово моїм). Зупинка маршрутного таксі була біля лютеранської церкви, яка будується в центрі міста на місці колишнього ресторану. Жінка в таксі іронічно сказала: «Зупиніть біля ресторану чи біля церкви, не знаю як там правильно…» Було трішечки прикро чути ці слова, але я пригадала себе шість років тому…Якби мене хтось запитав хто такий Мартін Лютер, я б не знала, що відповісти. Це зараз можу сказати, що це той чоловік, що став знаряддям Божим, щоб звільнити церкву від духовної неволі.

Дякуючи Богові, будівля Української Лютеранської Церкви в Кременці зводиться. А значить — було це в плані Божому. Бо нічого не стається без волі Божої на те. І мене тішить все в цій будові, так само як і в цьому місті.

Мене тішить те, що Господь благословив місто мудрими людьми, які дали згоду на будівництво лютеранської церкви в оточенні багатьох православних храмів. І те, що архітектор так гарно спланував храм, що він не порушує гармонію старовинної центральної частини міста. І те, що коли люди вранці будуть поспішати з базару — хто на роботу, а хто додому, закупившись продуктами — так чи інакше кинуть оком на церкву. Молю Господа за той час, коли кременчани, хоча й будуть пам’ятати, що за будівля тут стояла перед тим, але в серці своєму промовлять: «Слава Богу, що сьогодні тут місце, де славлять Ім’я Ісуса Христа!»

Дякую Кременцю за зустрічі, які я мала тут в цьому році. Особливо вдячна за знайомство з пані Любою Оверченко, бібліотекарем міської бібліотеки ім. Юліуша Словацького, яка поділилась частинкою своєї душі, не пошкодувала особистого часу аби розповісти про тих, хто кожен у свій час, у своє століття був зачарований цим містом, до речі, одним з найстаріших на Україні. Дякуючи їй, я заочно познайомилась з Гаврилом Чернихівським і його творчістю, яка спонукала мене до цих роздумів.

Від батька я вспадкувала любов до історії України. Отож, побачивши в путівнику Кременця, позначку «Монастир реформаторів», — зацікавилась. Тим більше, що мої знайомі кременчани нічого про це не знали, хоча всі вони знали, що сьогодні це Свято-Богоявленський жіночий монастир. Мені здалось, що монастир може мати якесь відношення до історії реформації на Україні. Після роботи в офісі МБФ «Дар життя» в мене залишався час на відвідування читального залу бібліотеки ім. Словацького, де пані Люба та інші працівники люб’язно допомагали мені. Я не краєзнавець, і не історик, тому знайти відповідь на це нелегке питання мені не вдалося. Хоча деякі цікаві матеріали я все ж відшукала і вирішила , що продовжу досліджувати історію монастиря вже в Тернопільській бібліотеці.

Читаючи літературу про Кременець і його околиці, про визначних людей, які тут побували, я продовжувала закохуватись в це місто.

І ось одного літнього вечора, я сиділа у скверику старовинного коледжу і читала книгу Г.Чернихівського про Олександра Неприцького-Грановського, який народився поблизу Кременця в сім’ї простого селянина, і був першим українцем, який став професором американського університету. Книга була дуже цікава, але досить об’ємна, тому я перейшла до бібліографічного покажчика життєвого і творчого шляху поета, вченого, громадського діяча, ім’я якого до 1990 року було в забутті. Доля закинула його в США ще в 1913, де він прожив 60 літ. Нарешті ім’я його повертається в рідну Україну. У Великих Бережцях відкрив свої двері для відвідувачів літературно-меморіальний музей О.Неприцького-Грановського.
На першій сторінці — копія диплому, виданого Олександру Грановському Вісконсинським університетом у м. Медісоні, США. Якби я побувала в Кременці шість років тому, я би ніяк не відреагувала на цю сторінку книги. Але в Бога випадковостей немає. Отож, я відразу відреагувала на цей документ. Лютерани мене зрозуміють з тієї причини, що вони знають, що деякі наші американські брати і сестри в Христі належать до Вісконсинсьного Євангельського Лютеранського Синоду. Я ніколи не була в Америці, але тут, в Україні маю можливість спілкуватись з християнами з далекої Америки. До речі, керівництво фонду « Дар життя» — місіонери пан і пані Лейпери також зі штату Вісконсин. Дякую Богу, що ми дожили до тих часів, коли добра звістка про Ісуса поширюється по всьому світу, і цього вже ніяка сила не зможе зупинити.

Ось такі почуття може викликати одна лиш сторінка книги, одна лиш копія диплому. І я вже впевнена в тому, що буду вивчати біографію Олександра Грановського, його поезію і творчу спадщину, спонукатиму до цього своїх дітей. Сподіваюсь, що брати і сестри з Лютеранської Церкви в Америці також зацікавляться біографією видатного сина землі кременецької, який волею Божою провів 60 років свого життя в Америці, передав свою особисту бібліотеку ( біля 5,5 тис. книг) Міннесотському університетові, якому віддав 26 літ праці. Ця колекція склала основу Україніки у Міннесотському університеті. Колекція складається з трьох груп матеріалів:

1. Енциклопедії, книги, монографії, брошури.
2. Газети, журнали, збірники.
3. Архівні матеріали, документи, рукописи, епістолярія.