3.
Доктринальна точка про апостольську церкву окрім апостольства
походження і апостольства доктрини, має також апостольство спадкоємності.
Саме це маячить головним чином у нинішніх християнських взаєминах.
Ми мусимо перше спитатися чим в дійсності є ця апостольська
спадкоємність. Англіканська церква оцінює себе як таку, що цією
спадкоємністю володіє. Шведська Церква вірить, що вона її має,
і яку Східні церкви та Римська Церква вважають за свою власну
належність.
У своєму славетному Символізмі [англійський переклад 1906 р.]
Мьолер спробував прояснити значення традиції для сучасного католицизму.
Він виявив, що перебуває у визначному узгодженні з Ньюменом
і його друзями в Англії так само як із російськими мислителями,
такими як Хомяков. Погляд Мьолера на традицію бере початок у
сучасній філософії і понятті романтицизмом суспільства як організму.
Таких як Дж. Ранфт, догматик з Вюрцбургу, у своїй вченій праці
Der Ursprung des katholischen Traditionsprinzips (1931). Інші
римо-католицькі вчені погодилися з цим (Пор. Збірка на честь
100-річчя смерті Мьолера, Die Eine Kirche, ред. Г. Тюхле, 1938).
Мьолер виявляє закон традиції, який зв’язує разом різні покоління
людей або релігійного суспільства, у житті всіх таких суспільств.
Божественний засновник нашої Церкви,коли встановлював спільноту
віруючих як Свій постійний орган, не звернувся за допомогою
до якогось іншого закону, окрім того, який переважає у кожному
відділі людського життя. Кожен народ обдарований особливим характером,
який відображений у найглибших, найприхованіших частинах його
істоти, який відрізняє її від усіх інших народів і виявляється,
зокрема, у публічному та домашньому житті, у мистецтві, і коротко
кажучи, у всіх відношеннях. Він наче оберігаючий дух, дух, який
провадить, дух, який передається від попередників, оживляюче
дихання цілої спільноти (Symbolism, стор. 279 і далі).
Так само як є національний дух для народів, який живить народ
у його окремішній цілісності впродовж поколінь, так само є і
дух релігійної спільноти. Як приклади цього, нам даються не
тільки китайці, парси, мусульмани і гелленське поганство, але
й лютерани:
І нарешті, розгляньмо релігійну секту, засновану самим Лютером.
Розвинені доктрини цієї Церкви, передані так, як вони є у символічних
книгах, зберігають в цілому так багато цього духу, що, на перший
погляд, вони мусять визнаватися спостерігачем, як непідробні
твори Лютера (echt lutherisch). З певним живим інстинктом (Lebensgefьhle)
точки зору майористів, синергістів та інших були відкинуті,
як мертвотні; і по правді (з точки зору Лютера, Geist), як неправдиві
тією спільнотою, чиєю душею, чиїм живим принципом був він, і
Церква, яку заснував Реформатор Віттенберзький, довела, що вона
є непомильним тлумачем його слова (стор. 280 і далі).
Ці речення сповненні об’явлення! Що всім чітко видно, — то
це цілковите перекручення лютеранства, а отже не вживається
багато слів тут,щоб показати, що Лютеранська Церква не є релігійною
асоціацією, яка заснована Лютером, що в своїй основі має дух
Лютера. Ще значимішим є те, що спосіб говоріння про церкву не
є вірним навіть тоді, коли ми викреслимо слово «Лютер» і замінимо
його словом «Христос»; навіть тоді, коли замість того, щоб приписувати
заснування церкви Реформатору Віттенберзькому, вказувати на
заснування церкви Христом; або навіть тоді, коли замість того,
щоб казати про Лютеранську Церкву, як про «непомильного тлумача»
слів Лютера, казати про Римо-Католицьку Церкву, як про «непомильного
тлумача» слів Христа. Там сказано, що в традиції доктрини і
спадкоємності учителів діє властивий дух, який непомильно об’являє
речі. Навряд чи нам треба робити якісь особливі посилання на
китайців, греків, парсів чи мусульман, щоби визнати, що така
ідея не є плодом християнської віри і свідченням апостолів.
Така ідея безперечно існувала в стародавньому світі, гелленістичному
та азіатському, і вона, очевидно, не щезла. Але треба конечно
обговорити те, чи ця ідея є Біблійною і християнською, бо хоча
й трапляються то тут, то там певні сліди про її вплив на мову,
що використовується в Біблії, ми можемо зауважити, як пізніше
вона інфільтрувалася у Христову церкву і допомогла сформувати
ідею про «католицьку» церкву.
Святий Дух, Який творить єдність віри та віросповідання не є
якимось колективним духом християнської релігійної асоціації.
Церква як люд Божий є чимось цілковито іншим від людей Мані
чи Магомета. Церква як тіло Христове не є організмом таким як
світська асоціація, сім’я, нація чи будь-який інший вид «тіла».
Невірне розуміння Мьолера, як і цілого романтичного руху, можна
виправдовувати вказуванням на використання ранньою церквою термінів
із давньої соціології релігії, коли мова ведеться про церкву
Христову. Ніколи не можна забувати, що церковні отці вийшли
із давнього поганства і продовжували використовувати деякі з
його понять досить довго, наприклад, у своїх апологетичних творах.
Проте треба зробити істотну відмінність між тим, що є по правді
Біблійним і тим, що було привнесено з того давнього поганського
світу. Безперечно, у Святому Письмі навчається про католицтво
та апостольство ранньої церкви. Але цього самого не можна сказати
про той спосіб, яким розумілися католицтво і апостольство впродовж
століть розвитку Католицької Церкви.
Нам треба тільки поглянути на речення виведене Августином проти
донатистів: «Коли цілий світ виносить вирок, той вирок є певним»
(Securus iudicat orbis terrarum). Він стосується до церкви повсюди;
донатистів можна було виявити тільки в Африці. Це є саме тим
реченням, яке почало потрясати віру Ньюмена у католицтво Церкви
Англії. Час від часу воно глибоко вражало католицькі та високоцерковні
(1) кола. Однак воно походить із Писання, але з релігійної думки
нехристиянського світу, можливо, від найранніших форм релігії,
які є ще живими в нас або могли такими стати. «Голос народу
– голос Божий» (Vox populi vox Dei. Пор. Сенека Старший, Controversia,
1, 1, 10; Гомер «Одісея», 3, 214 і далі]). Це – філософія стоїків,
і водночас це – частка світової мудрості, або ж – глупоти. «Моя
спільнота ніколи не погоджується щодо помилок» [Haddith. Muctamad,
458-76. Пор. Lammens, Islam (1968), стор. 93]. Так віж Магомета
доктрина про ijma, консенсус усіх мусульман.
Мьолер є цілковито правим, коли зауважує, що тут ми не маємо
справи з доктринами, які з’являються також поза церквою. Те,
що нам не вдалося зауважити, так це того, що вони не походять
зі Святого Письма, і властиво їх неможливо привести до згоди
з Писанням.
Наскільки непотрібно, і поправді, неможливо зрозуміти доктрину
церкви з таких принципів виявляється у неможливості застосувати
на практиці добре відомий афоризм Вінцента Леринського. Відповідно
до цього афоризму, ту доктрину треба вважати за католицьку,
а отже і за православну «яка була надавана повсюди, завжди і
всіма» [quod ubique, quod semper, quod ab omnibus creditum est].
Про географічне католицтво «повсюди» ми вже говорили. Тяжче
сказати щось ліпше щодо часового католицтва, аніж словом «завжди»,
або ж тим, що часто називається апостольством. Однак тут ми
натрапляємо на серцевину «апостольської спадкоємності». Що це
за серцевина? Це переконання усіх великих шкіл мудрості і встановлених
релігій Азії та гелленістичного світу про те, що на початку
була правда, і вона чисто передавалася від покоління до покоління,
від батька синові, від учителя до учня, наче з рук в руки, без
додавання чого-небудь чи віднімання. Саме це quasi per manus
[«наче передано руками»], яке з’являється в час четвертої сесії
Триденту (Denzinger 783) є віковим технічним терміном для цього
процесу.
А тепер, скільки з цього всього можна виявити у Святому Письмі?
У 1 Кор. 11:23 і 15:3 Павло використовує цей технічний термін
про отримування та передавання традиції (parelabon, paredoka).
(Ми можемо зазначити у передаванні, що воно не має якогось шкідливого
впливу на незалежність його апостольства, про яке він так сильно
наголошує в Галатів). У Новому Заповіті у нас таки є традиція
у смислі послання Євангелія, або якогось особливого послання,
яке вірно утримується та передається (1 Тим. 6:20), без додавання
чогось чи віднімання чогось (Об. 22:18-19). Однак ця «традиція»,
чи то вона є усним проголошенням апостолів, чи вона вже була
записаною, не має нічого спільного із традицією, яку пізніше
помістили на противагу Писанню. Це апостольське свідчення неможливо
поділити на те, що було проповідувано і на те, що було записано.
Це одне й те саме. Автентична доктрина церкви у смислі Нового
Заповіту ніколи не є чимось іншим, окрім як живим передаванням
цього свідчення у проповідуванні і навчанні. Вона ніколи не
може бути незалежним джерелом об’явлення. Автентична апостольська
спадкоємність, отже, є завжди і лише спадкоємністю доктрини.
Її можна впізнати за її ідентичністю зі свідченням апостолів
у Новому Заповіті. Таким чином, треба зважувати зміст того,
що проголошується будь-якою церквою і кожною церквою.
Поправді, є спадкоємність учителів, які вірно проголошували
це апостольське послання. Але те, ким вони точно є знає тільки
Бог, так само як Він Сам «знає тих, хто Його», хто є Його правдивою
церквою [2 Тим. 2:19]. Можна зрозуміти бажання укласти список
такої спадкоємності. Саме через людське бажання у давньому світі
склалися списки учителів, ланцюжки передавачів традиції у багатьох
школах і релігіях. Отже, якийсь уламок давньої нехристиянської
релігії проник у церкву з укладанням списків тих, у кого були
посади і хто передавав традицію. Люди шукали в людських книжках
те, що написане тільки у книгах Божих.
(1) Певно що маються на увазі кола осіб з дуже високою пошаною
до літургії Церкви.
