2

В будь-якій спробі зрозуміти всі сьогоднішні розмови
про апостольську спадкоємність, ми повинні
починати з того, що апостольство є невід’ємною частиною церкви. Отже, будь-яка церква, будь-яке зібрання людей, що претендує на те, щоб бути церквою, по-своєму претендує на апостольство. Римо-католицькі теологи зазвичай розділяють апостольство походження, апостольство доктрини та апостольство спадкоємності (apostolicitas origins, doctrinae, successionis). Кожна церква претендує на два перші види апостольства. Кожна церква, зрештою, прослідковує своє походження до апостолів, і так до Самого Ісуса.

Тож це нісенітниця казати, що Лютеранська Церква та інші Протестантські церкви з’явилися у 16 столітті чи навіть пізніше, а Римо-католицька церква сягає часів Ісуса та апостолів. Східна Церква є свідченням і протестом проти такої ідеї. Де була папська церква перед з’явленням папства? Чи має будь-яка церква, чи ні походження в Новому Заповіті, є просто питанням віри. Баптисти та учні Христові твердять, що їхня церква була саме тією церквою Нового Заповіту. Наші лютеранські отці ніколи не мали на меті заснування якоїсь нової церкви. Вони були переконаними в тому, що обновлялася одна Христова церква з чистою апостольською доктриною на противагу Римові, який відпав від Євангелія.

Все це – питання віри і їх не можна намагатися вирішити зверненнями до історичних доказів. Як це відбувається видно з полеміки між англіканами та англійськими римо-католиками. Обидві сторони намагаються довести, що вони є легітимним продовженням середньовічної церкви в Англії. Для нас, лютеран, у цім диспуті, немає місця, хоча й нам часто пропонується його зайняти.

Довести ідентичність будь-якої історичної конструкції є дуже проблемним завданням. Наприклад, хтось може говорити про англійський чи німецький народ, що існує впродовж століть. Але коли подивитися на все ближче, то можна зауважити, якими великими є відмінності. У якому смислі англійський народ часу Генрі VІІІ є ідентичним з удесятеро разів більшим англійським народом сьогодення? В якому смислі сьогоднішній німецький народ є ідентичним із народом часу Лютера? Чи не простою фантазією була думка про те, що Священна Римська імперія Візантії продовжувалася в імперії Карла Великого і германського імператора Отто Великого аж допоки вона не завершилася 1806 року? Чи є більша ідентичність між Римо-католицькою церквою сьогодення і церквою Петрових днів, ніж яка є між Римською Імперією першого століття і Священною Римською Імперією 1800 років? Було зауважено, що різниця між церквою перед Костянтином і церквою після Костянтина є більшою ніж різниця в Західній Церкві перед та після Реформації. Тут історичні докази просто відпадають.

Апостольство походження, претензія на те, що церква, до якої я належу, є ідентичною з церквою апостолів, є питанням віри. Відповідь має стосуватися того, чи я вважаю за апостольську саму доктрину своєї церкви. Претензія Лютеранської Церкви на те, що вона є апостольською, є правдивою або фальшивою в залежності від того, чи вона вірно зберегла доктрину Нового Заповіту. Для лютеран все, звичайно, залежить від питання: “Де є сьогодні доктрина апостолів?”

Природньо, що кожна церква претендує на те, щоб бути апостольською у своїй доктрині. Тепер особливо варто зауважити надзвичайні складнощі Римо-католицької церкви, у які вона потрапила через свій розвиток, особливо від часу Реформації. На початку своєї праці Лютер все ще міг, зауважте – всередині Римо-католицької церкви – апелювати до sola scriptura. Окрім цього, вже довго існувала точка зору про те, що традиція є продовженням Писання. Якою старою та поширеною є ця точка зору, ми можемо зауважити, поглянуши на Східну Церкву, але вона ніколи не стала догмою. Але саме на Тридентському Соборі цю традицію поставили поряд з Писанням як другий еквівалент джерела об’явлення.

Коли таке стається, коли, якщо вживати мову Шмалькальдських статей (ІІ, ІІ, 15), Писання більше не запроваджує статей віри, тоді церкву штурмує ентузіазм. Він виштовхує доктрину Нового Заповіту, руйнує її, і скасовує церковну апостольськість. Одним із найглибших Лютерових визнань також висловлених у Шмалькальдських статтях (ІІІ, VІІІ) є те, що ентузіазм породжується презирством до зовнішнього Слова, до написаних та проповідуваних слів Писання. Ентузіазм веде до релігії природньої людини, людини, що впала і яка ставить себе на Боже місце. Лютер бачив, що це – велика єресь, якою етнузіасти, папа, і Магомет – три форми антихриста, що були йому відомі – однаково володіли.

Всі троє цитували малозрозумілі слова нашого Господа в Івана 16:12-13: “Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести. А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди”. Ці слова знаходять вдячних слухачів в особах папи, архієпископа Кентерберійського, квакерів, лібералів, і у всіх інших видів єретиків. Проте не так багато є вдячних слухачів у наступних слів, слів, що йдуть за ними, правила, яким визначається чи то був справді Святий Дух, Якого почула людина, а чи просто дух людини, чи ще гірше який інший дух: “Він прославить Мене, бо Він візьме з Мого та й вам сповістить” (вірш 14), тобто витлумачить ще глибше Євангеліє Христове і таким чином прославить Ісуса.

Як далеко все може зайти, коли до цього не прислухатися, видно з історії Римської Церкви – найбільшої трагедії Християнства. Спершу традиція нагадує прив’язану повітряну кульку, яка більше або менше підтримується апостольським свідченням. Але з проголошенням двох еквівалентних джерел об’явлення – Писання та традиції – вірьовка відрізається і кулька летить за вітром у невідомому напрямку. Відповідь прийшла з часом. На 19 століття стало дуже очевидним, що найкращі католики сповнені неспокоєм. Ні в Писанні, ні в традиції перших століть неможливо знайти основи для сучасних догм, починаючи від Непорочного Зачаття 1854 року через Ватиканський Собор 1870 року до Вознесіння Марії [1950 р.] Нічого з цього не було відомо ранній церкві.

Доктрина Римської Церкви не є більше апостольською. Навіть у 1854 і 1870 роках все ще якось можна було претендувати на повернення до відносно старих традицій, або ж до того, що таким вважалося. Місця з Писання могли витлумачуватися вірним католикам досить переконливо. Але з догмою 1950 року цьому було покладено край. Успіння Марії є пізньою легендою, і лише “богослов’я висновків” може чинити Марію mediatrix усіх благодатей та coredemptrix.

Тут вже була задіяна “теорія розвитку”. Вона була запропонована Ньюманом і радісно підхоплена. Між іншим,її вже можна знайти в Мьолера. Ця теорія, яка мала би виправдати сучасні догми, є продуктом Романтицизму і 19 століття в цілому (очевидними паралелями є Дарвін і Маркс). Вживається картина про насіння. На початку церкви всі її доктрини вміщувалися усередині насіння, а потім вони розкривалися від століття у століття. Хіба не так було із доктринами про Святу Трійцю і Особу Богочоловіка?

Безперечно, розуміння цих доктрин розвивалося упродовж століть. Однак вони вже були від початку в апостольському свідченні. Новий Заповіт проголошує, що Ісус Христос є не творінням, а вічним Логосом. Новий Заповіт проголошує, що Ісус Христос, правдивий Бог і правдива людина є однією Особою. Те, що розкривається у церкві є ще глибшим розумінням апостольских слів. Але те не може розкритися, чого в апостольських словах немає.

У Римо-католицькій теології ми сьогодні знаходимо такі питання як-от: “Чи Марія взагалі помирала?” Дійсно постають і вимагають відповідей такі питання як “Що є сутністю і мірою папської непомильності?” Через те, що було канонізовано та піднесено Бернадотта “до честі вівтарів” чи може будь-який добрий католик сумніватися в правдивості з’явлень у Люрді? Якщо ми далі будемо досліджувати посаду папського вчення, то чи не дійдемо ми до того, що на додаток до Писання і традиції, з’являється третє джерело доктрини, а саме, Христів управитель на землі?

Ми можемо тільки радіти з того, що зроблено в Римо-католицькій церкві на честь Писання. В усіх доктринальних поясненнях увага приділяється Писанню і традиції. Багато протестантських церков можуть багато чому тут навчитися. Але що нам робити з приватними об’явленнями, коли на них претендує не якась невідома особа, а сам папа? Якщо він відчув чудодійне сонце Фатіми також у Римі, чи мав видіння Христа, то чому він це не тримає в собі, що було би належним чином робити. Чому все це проголошується через засоби масової інформації місту та цілому світові? Чому віруючий католик приймає кожне слово папи в питаннях віри та моралі? Тому що він це звірив з Біблією і традицією? Звичайно, що ні, але це через те, що так сказав папа!

“Слово папи є Божим словом”. Це можна було прочитати в час війни на дверях собору у Зальцбурзі у листі архієпископа на час Великого посту. Знову таки, всі християни знають, що людські слова можуть водночас бути Божими словами. “Чи ти віруєш, що моє прощення є Божим прощенням?” Під час Сповіді це питання задається [Малий катехізис V, 27]. Але тільки Слово Боже, Слово Євангелія, Слово живого проголошення апостольського послання сьогодні – тільки це може бути Божим Словом.

У які висоти злітає повітряна кулька уявної традиції, коли перекреслено межі Писання! Коли sola scriptura залишена далеко позаду, так само далеко позаду залишено Боже об’явлення і його авторитет. Можна тільки жахатися від думки про те, яку жахливу долю готує сама для себе Римська Церква. Зрештою, це все-таки найбільша і найвпливовіша християнська церква. Але чи це ще та церква у якій жили наші отці у Середні віки? Чи вона все ще є апостольською церквою? Хіба вона не втратила апостольської доктрини? Не до тієї міри, що наче апостольське свідчення в ній вимерло. Воно все ще там є. Інакше Рим не був би церквою. Також і в Римській церкві є люди, які все ще вірують у Спасителя Ісуса Христа як єдиного Посередника між Богом і людьми. Також у цій церкві Бог все ще є присутнім у засобах благодаті до тієї міри, що вони все ще там є. Також у цій церкві люди відроджуються до вічного життя. Але в цій церкві є також той жах, який бачив Лютер, антихристиянське звеличення людини, чи то в культі Марії, чи то в ушануванні папи.

Якщо ми це визнаємо, то ми це можемо робити тільки в духові покаянного самодослідження. Можливо, та сама хвороба, християнська смертельна болячка, проникає і в нас, і в нашу церкву, готова вибухнути в будь-який момент? Як це сказано Лютером в одному місці в Шмалькальдських статтях?

Коротше кажучи, ентузіазм, властивий Адамові та його дітям від початку до кінця світу, насадився та влився в них стародавнім змієм, і є джерелом, силою і міцністю усякої єресі, а особливо папства і магометанства.

Тому ми повинні та мусимо постійно підтримувати те, що Бог не бажає мати з нами справу інакше, як через промовлене Слово і Таїнства. Все ж інше, що вихваляється без такого Слова і Таїнств від Духа є дияволом (III, VІІІ, 9-10).

Це – серйозне застереження кожній церкві. Ми не можемо виявляти цю єресь у наших церквах без того, що серйозно запитати також самих себе: “Чи це я, Господи?”

(Далі буде)