1

Апостольська спадкоємність є давнім поняттям, проте той особливий смисл, з яким це поняття сьогодні використовується, наскільки я це бачу, є нещодавнім витвором посеред християн. 1833 року з’явився перший із “Трактатів часу”, який закликав до відновлення католицького мислення у Церкві Англії. То був потужний заклик до англіканського кліру розважити про відповідальність їхнього служіння. Автор нагадував своїм братам-клірикам про те, що англіканська літургія містить “доктрину апостольської спадкоємності”. То був той самий Джон Генрі Ньюмен, який по 12 роках по тому відрікся від цього погляду та навернувся до Римської Церкви.

Його заклик мав стосуватися літургії, через те що жодне з віросповідань давньої церкви або Тридцять дев’ять статей не містили такої доктрини. Вартим уваги є той факт, що у Римської Церкви немає особливої доктринальної статті про successio apostolica. Видається, що тільки один доктринальний документ, у якому вживається цей вислів, і той, знаменно, є тим, у якому Святий Престол звертається до католицьких єпископів у Англії 1864 року (apostolicae successionis praerogativa, Denzinger, 1, 686).

У римських підручниках з догматики до самого питаня підходять у доктрині про апостольськість церкви і в доктрині про священицьке рукопокладання. Тридентський собор говорить про нього досить побіжно у доктрині про священство, коли він каже, що єпископи стали на місце апостолів (in apostolorum locum successerunt, Сесія 23, розділ 4). У наступних канонах, у яких засуджено доктрини Реформації немає взагалі жодної згадки про спадкоємність.

Є два місця у Договорі про перемир’я 1548 року, які підходять таким само чином до терміну, яким він вживається сьогодні. Договір про перемир’я не є доктринальним твердженням і все-таки він дає таки добре посилання на мислення тогочасних богословів католицької реформи. Сказано, що католицтво є “ознакою правдивої церкви, тобто, що вона є вселенською, виливану в усі місця та часи через апостолів та тих, що за ними слідували аж до нас і в продовженні спадкоємності до кінця світу”. Подібним чином стаття про таїнство рукопокладання промовляє про спадкоємність церкви: “Коли єпископи покладають руки та висвячують до цих служінь, вони діють у цім завжди тривалім переданні та спадкоємності церкви”. [Melhausen, pp. 66, 94].

Те, що нині називають апостольською спадкоємністю у Католицькій церкві вважається таким само очевидним, що про нього навряд чи є потреба й говорити. Вона просто подається із таїнством священицького рукопокладання. Коли Церква Англії та її дочірні церкви (нещодавно також деякі Лютеранські церкви та уніатські церкви, такі як у Південній Індії) так сильно це роздмухують, що виникає потреба роздумати про той факт, що ми дуже схильні говорити про ті чесноти, якими не володіємо. Навряд чи цей перебільшений наголос на апостольській спадкоємності з’явився випадково у церкві, яка дійсно претендує на те, щоб бути католицькою церквою і володіти трьома служіннями: єпископа, священика та диякона, і водночас не є спроможною сказати чим дійсно є ці служіння.

У нас не було би потреби задіювати англікан та їхньої нечіткості (плоду історії їхньої Реформації, що викликає співчуття), якби вони не грюкали постійно в двері до всіх інших церков, вимагаючи від Риму визнання їхніх чинів а від протестантів отримання їхньої “апостольської спадкоємності”. Прусія неодноразово поглядала спрагненими очима на Церкву Англії, починаючи від її першого короля, сильно вражена висловом “нема єпископа, нема короля” аж до романтичного Фридриха Вільгельма IV [1840-61] та його невдалої спроби заснувати Єрусалимський Єпископат під патронатом Прусії та Англії. Саме ці плани були тим, що врешті привело Ньюмена до Риму. У них була думка, що Церква Англії допоможе церквам “менш повно організованим”.

За нашого життя ми бачили відновлення цієї дружньої пропозиції. Вона була висловлена – на збентеження усіх серйозних англійських богословів – певними англійськими єпископами в той час, коли на нас звалювалося гітлерівське тисячоліття. З усією серйозністю вони нам казали, що наша боротьба проти Людвіга Мюллера та інших “німецьких християнських” єпископів була марною. Треба було, щоб Англія висвятила німецьких “єпископів”. І то привело би все до належного порядку. Нас було запрошено подумати про приклад певних Північних церков, які насолоджувалися своїми добрими взаєминами із Церквою Англії.

Пізніше ми поговоримо про фатальні наслідки для всього лютеранства по світі, що настали, коли церкви Швеції та Фінляндії приєдналися до спільного висвячення із англіканами. Їм треба було сказати не тільки про те, що такі висвячення Церквою Англії є нічим і даремними в очах Риму, але також те, що поняття про те, що щось більше дається їм, ніж дається служінню Слова і Таїнства також іде в розріз із Лютеранською Реформацією, відповідно до Статті V Ауґсбурзького віросповідання.

Зловісні наслідки цього видні всім у місійних полях Африки та Індії. Там тепер ми благословенні двома групами лютеранських місіонерів. Одна має “апостольську спадкоємність,” а інша не має. Обидві є більше або менше у церковній спільноті з цілим рядом церков, але вже не одна з одною, і не з тими Лютеранськими Церквами, що залишилися все ще вірними Віросповіданням у цьому світі.

До якої міри ця справа стала проблемою в Німеччині видно із шокуючого прикладу Фридриха Гайлера, професора богослов’я Євангелицької кафедри в Марбурзі. Таємно він сам висвятив єпископа. Таємно він запровадив священицьке рукопокладання на євангелицьких пастирів, щоб вони тепер могли таємно (їхні громади не було про це повідомлено) впливати на “зміну” у святкуванні Таїнства Вівтаря. Де, коли були в Християнській Церкві таїнства та рукопокладання, під час яких те, що давалося та одержувалося проголошувалося не чітко, але в таємниці,не в присутності християнської громади? Церковним урядам в Німеччині було би варто добре приглядатися до таких забобонних романізаторів, так само, як і на кальвінізаторів Лютеранської спадщини. Натомість вони видають особливі закони і вживають заходів проти тих, хто серйозно сприймає стару спадщину Лютеранської католичності, єдиної зброї проти романізаторів.