Прийшовши зі школи додому, Андрійко не поспішав до хати, а самотньо сидів у садку. Сусідський хлопчик Іванко бавився його іграшковим автомобілем в піску.
— Привіт! – промовив Іванко, — Як справи?
— Жахливо! – відповів Андрійко.
— Що сталося? – запитав Іванко.
— Діти в школі мене не люблять, весь час кепкують з мене і кажуть, що я нерозумний.
— Це неправда, — заперечив Іванко, — ти зовсім не нерозумний. Хто це так жартує над тобою?
— Я не знаю як їх звати. Вони навчаються в четвертому і п’ятому класах, ходять до школи тією ж дорогою, що й я, і весь час насміхаються з мене.
— А ти не знаєш, чому саме вони з тебе насміхаються? – запитав Іванко.
— Тому, що не люблять мене і гадають, ніби я дійсно нерозумний.
— Але ж вони, мабуть, зовсім тебе не знають, — відказав Іванко. — І я, і твій вчитель, інші діти в класі, твої батьки – всім їм відомо, що ти не дурник! Ми всі любимо тебе.
— Тоді чому ті діти насміхаються з мене? – промовив Андрійко.
— Тому що ти молодший від них і вони хочуть думати, ніби вони самі – велике цабе. Коли старші кепкують з молодшого – це свідчить про те, які вони є насправді. Ти тут зовсім ні при чому. Проблема – саме в них.
— Це мені не допоможе, — відказав Андрійко. — Вчора вони відібрали в мене книжки і викинули їх за паркан. Я ледве дістав їх звідти.
— Послухай, — сказав Іванко. — Я не набагато старший від тебе, але засвоїв кілька важливих речей. Кожен, хто кепкує з інших людей чи намагається завдати їм прикрощів, має власні проблеми. Ніколи не роби так, як ті нечемні хлопці. А тобі самому подобаються діти, молодші від тебе?
— Авжеж! — сказав Андрійко. — Я би ніколи не зробив так, як ті нечемнюри.
— Дуже добре, — похвалив Андрійка Іванко. —Ось що я тобі скажу, — завтра підемо до школи разом, згода?
— Справді? – Андрійко сяяв від щастя. — Дуже дякую!