ЦЕРКОВНЕ СЛУЖІННЯ
(Продовження, початок в № 3-5 2001 р.)

Далі, ми віруємо, що «В 1 Кор. 3:4-8 Павло ставить служителів на один рівень і вчить, що Церква стоїть над служителями». (Тр. 11)

Чи є тут протиріччя? Пастирі служать за Божим покликанням, чи за покликанням громади? Кого вони представляють — Христа чи Церкву? Насправді ніякого протиріччя тут немає. Пастир слугує за Божим покликанням, але він також служить і за покликанням громади, допоки громада уособлює собою «голос» Божий. Він представляє Христа, але також він представляє й церкву, допоки церква сама представляє Христа. Ключ до розуміння усього цього полягає в тому, що треба чітко розуміти чим насправді є кликаюча Церква Ісуса Христа. Ми не обговорюємо Церкву як соціальну чи політичну реальність, але Церкву як реальність Христову. Ми не обговорюємо Церкву у відповідності до її зовнішніх форм чи адміністративної структури, але у відповідності з її внутрішнім духовним характером як Тіла Христового. Церква, яка може видавати божествене покликання на посаду служіння, є Церквою, якій були довірені Ключі від царства Христового — тобто Церквою, де сам Христос благодатно пробуває і спасаюче діє. Служителі Євангелія публічно користуються владою Ключів, яку Христос надав Церкві, і отож вони діють від імені Церкви. Але надавши Церкві Ключі, Христос не відокремив Себе від них. Вони все одно є Його ключами, так само, як Він завжди є й завжди буде Головою Свого Тіла. Христос сам живе в Церкві і діє через неї, тому, що Він живе і діє через Ключі. Насправді, Христос, віддавши Ключі Церкві Своїй, тим самим віддав їй Себе Самого як божественого Простителя гріхів. А коли Церква, через свій поклик, передає публічне використання Ключів своїм служителям, тим самим Христос передає цим служителям Самого Себе і Свою прощаючу діяльність. Пастирі завжди залишаються під Божою владою і покликанням і відповідають перед Ним як Його слуги. Також вони є й під Церквою, тому що в дійсності Бог «оселився» в Церкві і розмістив в ній Свою наглядаючу владу. Тому ми віримо й сповідаємо, що ті, хто займають посаду в Церкві

Оскільки Бог не відмовився від своєї влади в процесі покликання, то цей процес Церква повинна виконувати у суворій відповідності до Його об’явленої волі — тобто згідно всіх пов’язаних з цим наказів Святого Письма. Отож, наприклад, покликання громади до жінки, щоб та стала її постійним пастирем є нечинним і безпідставним, оскільки, як ми знаємо з Письма, жінки не отримують від Бога покликання, яке давало б їм в Церкві посаду, що включає в себе панування над чоловіками (пор. 1 Тим. 2:11-12). Доктрина «божественості» Церковного поклику виражає Божу любов, яка низходить до нас — Бог благодатно зволив використати смиренну «отару» віруючих на землі, як вибраний інструмент Своєї закликаючої діяльності. Але доктрина «божественості» поклику також служить суворим застереженням — ця «маленька отара» не повинна припускати, що їй треба говорити там, де Бог мовчить, або видавати покликання, яке суперечить Слову Божому. Ми не спокушатимемо Господа Бога Нашого!

Як Лютерани, ми віримо і навчаємо, що «ніхто не повинен публічно навчати, проповідувати чи роздавати Таїнства в церкві, якщо він не покликаний до цього встановленим і законним порядком». (АВ ХІV) Законне покликання — це покликання, яке походить від Церкви, за встановленим церковним порядком, згідно з Христовим запровадженням. Зовнішньо, присутність Церкви, з її Богом даною владою кликати, можна розрізнити на основі присутності Засобів Благодаті. Засоби Благодаті, згідно притаманної їм спасаючої сили, створюють і зберігають Церкву. Тому вони служать як зовнішні ознаки Церкви, оскільки там, де Бог створює і зберігає віру, і повинна бути присутня Церква. За сутністю своєю, Церква є «святі віруючі і вівці, що чують голос свого Пастиря». (ШС ІІІ, ХІІ:2) І, як стверджено в Апології Аугзбурзького Віросповідання,

Може здаватися, що тут є певна доля циклічного міркування. Без зовнішніх ознак присутність Церкви, як органу, що кличе, вирізнити неможливо — тому покликання до публічного служіння видане бути не може. Але, згідно Божого запровадження, присутність ознак Церкви, які також є Засобами Благодаті, вимагає активного служіння, яке вже було покликане до життя. І це, що на перший погляд здавалося загадкою, перестає нею бути, коли ми розуміємо, що Сам Ісус розпочав увесь цей процес, коли призначив апостолів, які, в свою чергу організували перші громади. Тому, у відповідності з цим триваючим процесом, який весь час поширюється, громади, які вже існують, і які, несуть на собі ознаки Церкви, кличуть місіонерів проповідників, щоб ті приносили Євангеліє до нових місць і тим самим створювали нові громади. Тому, оскільки це правда, що публічне Служіння в певному розумінні бере своє походження з Церкви — також є правдою й те, що Церква у своєму триваючому поширенні від громади до громади, та від народу до народу, бере своє походження від публічного служіння.

Описуючи практику Лютеранства шістнадцятого століття, Роберт Д. Пройс зазначає, що відповідно до Лютеранських віросповідань,

В 1577 році Яків Андреі та його колеги на факультеті Тюбінгенського університету описали те, що практикувалось в Лютеранській Церкві на той час у Вюрттемберзі:

(Далі буде)