Іващенко Олег, 25-річний хлопець із села Осички
Радомишлянського району Житомирської облас-
ті, здається, мав звичайне життя; все йшло як по-
винно було бути: школа, армія, друзі, родина. Але 7 листопада 1998 року трапилась жахлива подія: їдучи з друзями на кладовище, щоб встановити пам'ятник на могилу матері, потрапив у автомобільну аварію. Троє друзів не отримали навіть подряпини, а Олега змушені були терміново відвезти до лікарні. Лікарі встановили діагноз: здавлення спинного мозку та гематома легень. Для 23-річного хлопця це практично означало, що він більше ніколи не зможе пересуватися самостійно. Крім того, лікарі попередили, що з таким діагнозом людина навряд чи зможе прожити 11 днів.

Олег не хотів втрачати надію. У цю хвилину поряд залишились справжні друзі. Вони звертались до різних інститутів, в яких Олег переніс не одну операцію. Але через несвоєчасні заходи, несерйозне ставлення до трагедії людини лікарів, нестачі коштів день за днем зменшувалися шанси на одужання.
Після останньої операції Олега відправили додому, на догляд 82-річної бабусі. Важко навіть уявити, що може відчувати молода, але вже безпорадна людина, яку через буденні проблеми не часто можуть відвідувати друзі, коли відвернувся рідний брат і кохана людина, коли залишилась лише старенька бабуся, і вже не зрозуміло, хто для кого є надією: бабуся для Олега чи Олег для бабусі.

Чомусь звертаємось ми до Господа тільки тоді, коли до горла підступають сльози, коли хочеться кричати від розпачу, коли всім перестаємо довіряти. Чи людина остаточно може втратити надію? Мабуть ні, тому що Господь цього не допустить...

Олег, як більшість людей, вірив у існування Бога, на великі свята ходив до церкви. Коли його спіткала ця трагедія, разом із вірою в себе почала зникати надія в майбутнє. У такі хвилини людина втрачає інтерес до всього оточуючого, перестає піклуватись про себе. Але Господь не забуває про неї, навіть тоді, коли вона страждає. Він випробовує її віру.

Майже через два роки після трагедії, здавалося б, зовсім випадково про біду Іващенка Олега дізналися в Українській Лютеранській Церкві м. Києва. Зінченко Емілія Іванівна і Лещенко Світлана Родіонівна приїхали провідати Олега, передати деяку гуманітарну допомогу, про яку зверталась бабуся до Державної адміністрації м. Радомишля. Побачивши й відчувши біду родини Іващенків, вирішили "принести" цю проблему до УЛЦ. Пам'ятаю слова, які сказала Світлана Родіонівна, приїхавши додому після першої зустрічі з Олегом: "Якщо ми зможемо допомогти цій людині, то можна вважати, що життя пройшло недаремно..." Людина не має права вирішувати, хто заслуговує на співчуття, допомогу, другий шанс. Господь хоче, щоб ми прощали і допомагали один одному завжди. Українська Лютеранська Церква взяла на себе обов’язок допомагати Олегові. Через деякий час його поклали до лікарні на обстеження, потім зробили операцію. Лікарі побоюються прогнозувати щось категоричне, адже вони можуть виправити лише фізичні недоліки. У свою чергу, життя доводить, що людина, маючи віру, надію на Господа та на себе, бажання жити, може вийти з будь-якого складного становища.
Тепер життя Олега змінилося. Він повністю покладається на Господа, вірить і дякує Йому за життя і турботу, у щирих блакитних очах світиться надія. Олег не опускає руки. Відчуваючи приступ болю, він працює над собою. Перед ним ще стоїть довгий шлях до одужання: реабілітація, що потребує великих зусиль та матеріальних коштів, допомоги та підтримки друзів, а далі — цілий світ, який вартий багатьох добрих справ.

Багато хто проживає життя, прокрутившись в колесі буденності, гнаний і стурбований мізерними турботами. Чому б не озирнутись навколо? Чи просто так ми були створені для цього життя? Ми можемо не тільки страждати, але й любити, відчувати себе щасливим, допомагаючи й піклуючись один про одного. Зазирніть в очі, посміхніться, — можливо, хтось дуже потребує лише краплини тієї надії і віри у Господа, що живе у вашому серці.