По закінченні похорону, сидячи в колі лазарівців, розмовляли про теперішнє і минуле місцевої громади УЛЦ. У їхніх спогадах поставала сама жива історія... Зрештою, вони самі також є тією історією, її невід’ємною частиною. А їхня, назавжди вкорінена в серцях, віра і любов до Божого Слова завжди додає наснаги нам – нинішньому поколінню вірних УЛЦ. Пригадувалися якісь деталі з життя першої євангельської громади в селі. Спогади сплітались у мереживо образів і картин минулого...

Степан Юращук нині живе на Львівщині. Пригадав, що спершу до Лазарівки, — перед тим, як там постала євангелицька громада, — приїхали якісь бородаті місіонери і, провівши там трохи часу, мусили поїхати додому, бо не мали успіху. Аж коли місійну працю розпочав пастир Теодор Ярчук – крок за кроком започаткувалась громада УЄЦАВ. Брат Степан пам’ятає Цетлера, котрий прибув з Німеччини і на той час був суперінтендантом церкви. Чіпка пам’ять Степана Юращука зберегла імена пастирів, що опікувалися Лазарівською громадою – Хом’як, Сікора, Ломей (родом з села Пациків), Михайло Тимчук, Теодор Ярчук. Пастир Ломей зорганізував перший церковний хор при громаді, з котрим згодом активно працював дяк Олекса Пердук. По смерті Олекси Пердука керівництво хором перебрав диякон Степан Черемхівка. Пастир Теодор Ярчук приїздив зі Станіслава давати шлюб.

Парафіяни з цікавістю перечитували числа часописів, котрі видавав Т.Ярчук у Станіславі — “Стяг” і “Прозри”. Їх привозили з собою на богослужіння пастирі. Під час посвячення церковної будівлі у Лазарівці 1937 року була присутня пані Йоанна Нільсен з Данії, котра за свідченням сестри Марти Тимчук – доньки пастиря Михайла Тимчук, — привозила кошти на будівництво.

Сестра Софія Дворська пригадує, як малою дівчинкою разом з пастирем Михайлом Тимчуком кіньми їхала до Станіслава. Вона також поділилася теплими спогадами про дяка Лазарівської громади УЄЦАВ Олекси Пердука... То була непересічна особистість – молодий і дуже наполегливий в навчанні і праці юнак. Він активно працював з церковною молоддю та дітьми, керував церковним хором громади. Молодь його дуже любила за добру вдачу, самовідданість у служінні Богові, працелюбність, щире серце, любов до Бога і рідного краю. До кожного Різдва хор під керівництвом Олекси Пердука готував колядки, щедрівки, віншування. Ходили від хати до хати – не минали нікого, радо вітали з народженням Божого Сина. Якось в одній із хат гостював гість з Польщі. То йому так припали до душі наші українські колядки, що просив хористів, аби співали знов і знов. Потім тепло дякував, дарував гроші на церкву. Може серед тих колядок була і та, що Олекса Пердук якось привіз з поїздки і навчив співати молодь: “Ой на Вкраїні зорі засвітили”...

Олекса Пердук помер у віці всього біля 25 років... Якось спекотного дня напився холодної води з криниці і дістав запалення легенів. Похований на старому місцевому цвинтарі. На його похороні було так багато людей, що не було де яблуку впасти. Чимало прийшло також з сусідніх сіл, де добре знали покійного. Особливо багато було молоді, котру він любив всім серцем і душею. Фотограф, щоб зробити світлину під час похорону, змушений був вибратись аж на дерево – стільки людей прийшли провести Олексу в останню путь.

Я слухав розповіді Степана Юращука, Софії Дворської, Ганни Матіюк та її 81-річної сестри, Ганни Заяць, — і наче сам переживав події тих далеких літ. А за вікном – зовсім поруч, метрів за п’ятдесят – білілася відновлена церковця, котра теж є свідком минувшини...

Додому поверталися переповнені почуттями, почутими спогадами і щирим бажанням повернутися сюди знову.