Підготовлено до Загальної Пастирської Конференції
Української Лютеранської Церкви, 28 серпня 1999 р.
Ректор Української Лютеранської Богословської Семінарії Святої
Софії Давид Джей Веббер.
Як вказано в самій назві цієї праці, я пропоную “деякі думки”
щодо Лютеранської доктрини служіння, а також стосовно Лютеранської
доктрини покликання до служіння. Ця робота не є всеохоплюючим
представленням предмета, як також це не є її метою. В даний
час всі пастирі Української Лютеранської Церкви мають доступ
до Християнської Догматики Джона Теодора Мюллера. В цій книзі
є розділ, що має назву “Доктрина про публічне служіння”, в якому
Мюллер щодо цих питань наводить ексегетичний та догматичний
підсумок основних вчень конфесійного Лютеранства.
Всі з вас також мають доступ до Пастирського богослов’я Норберта
Мюллера і Георга Крауса, де той самий предмет обговорюється
з практичної точки зору. Оскільки я загалом погоджуюсь з цими
книгами, скажімо, по цих питаннях, то я не буду займати відведений
на цю конференцію час, щоб знову сказати те, що вже було написане.
Проте в цій праці я ширше поговорю про деякі питання, що були
зазначені цими авторами. З того, що я скажу, імовірно стане
очевидним, що в деяких питаннях я віддаю перевагу дещо іншому
висловленню речей аніж вони. Однак необхідно розуміти, що дана
робота не стоїть сама по собі, але збудована на фундаменті,
закладеному Мюллерами й Краусом, і вимагає ознайомлення з класичним
лютеранським розумінням служіння й покликання до служіння, що
відображене в їхніх творах.
Крім цього, думки, що представлені в цій праці, навмисно є неоригінальними.
Щодо питань, які ми сьогодні обговорюємо, я є не стільки вчителем,
скільки учнем богословів, що йшли перед нами. Тому мною включено
багато цитат з Книги Злагоди та з праць визнаних лютеранських
богословів. Проте я вибрав лише цитати, які, на мою думку, як
найкраще обговорюють ті важливі питання, з якими сьогодні cтикається
Українська Лютеранська Церква, що перебуває на ранішній стадії
своєї реорганізації. На мою думку, Лютеранські богослови, що
цитуються тут, розглядали пов’язані з нашою темою біблійні вчення
в такий спосіб, що їхнє розуміння буде корисне для нас.
Назва цієї роботи також служить як її основний організуючий
принцип. Робота поділена на три частини: І. Божественне покликання;
ІІ. Церковне служіння; і ІІІ. Слово і Таїнство. Отож, розпочнімо
з розгляду концепції про
БОЖЕСТВЕННЕ ПОКЛИКАННЯ
В Середні віки у Східній Європі всередині церкви як установи
виникли певного роду елітні стосунки, а саме — християн поділяли
на тих, хто жив у світі, тобто звичайне мирянство, і тих, хто
належав до так званого “духовного стану” — власне священиків,
ченців і черниць. Вважалось, що члени цього духовного стану
отримали якесь особливе покликання від Бога, який нібито дає
їм право вступити до духовно вищої форми життя. Вони жили відповідно
не лише до звичайних вимог Божого закону, які повинні виконувати
всі християни, але також і до так званих “євангельських порад”.
Ці євангельські поради, особливо “бідність, моральна чистота,
і послух”, були взяті з Євангелій з використанням хибного герменевтичного
методу, який не діяв у відповідності з належним розрізненням
між законом і Євангелієм.
Мартін Лютер та Лютеранські реформатори повністю відкинули
ці небіблійні поняття і, опираючись цьому вченню, підкреслювали
правдиве євангельське вчення про те, що всі добрі заняття і
становища в цьому житті пов’язані і основані на божественному
покликанні. Біблійна доктрина про покликання відображена у проповідуванні
Івана Христителя, як це записано в Євангелії від Луки 3:12-14.
Іван Христитель, більше ніж будь-яка інша особа з Нового Заповіту,
жив життям, яке би ми зараз назвали чернечим чи пустельницьким.
Проте у своєму проповідуванні він не запрошував інших приєднатись
до такого способу життя. Замість того, він заохочував своїх
слухачів — митників і солдатів просто залишатись вірними тому
покликанню, яке вони вже мають, і виконувати обов’язки, яких
вимагає це покликання, чесно, справедливо й щиро. Узвичаєна
мудрість того часу не побачила б багато “духовного” змісту в
цьому покликанні, але, як каже Іван Христитель, митник чи солдат,
який кається і вірить, не повинен залишати своєї посади, але
вести себе на ній у страсі Божому та як Божий слуга й Божий
чоловік.
Лютеранська доктрина про покликання дає основу для розуміння
певних аспектів доктрини про служіння. Служителі мають Божественне
покликання на свою посаду. Це треба знову й знову наголошувати
тим, хто вважає, що пастирі нібито “наймаються” членами громади,
і через те громада нібито може їх “звільнити”, якщо він їм не
подобається. Пастирі покликані Богом. Тому протистояти пастиреві,
який сумлінно виконує свої обов’язки — це все одно, що протистояти
Самому Богові. Але ми так говоримо, усвідомлюючи, що концепція
Божественного покликання розповсюджується також і на інші в
цьому житті заняття й становища.
Лютер та Лютеранські конфесії зазвичай відносять діяльність,
завдання й посади, що існують поміж людей, до двох категорій,
двох “царств” чи “царин” — духовної і цивільної.
Цивільна царина, в свою чергу, часто поділяється на “домашній”
і “політичний” стани. Проте Лютер зазначає, що “Від
авторитету батьків бере своє походження й розвивається всіляка
інша влада” (ВК І:141), принаймні, по відношенню до цивільної
царини. Це означає, що навіть влада цивільного уряду повинна,
врешті-решт “відноситись до того ж класу, що й стан батьківства
— найбільш всеохоплюючий інститут стосунків”, з якого вона
й бере походження. Лютер продовжує:
В цьому випадку чоловік є батьком не однієї сім’ї, але стількох
людей, скільки в нього є мешканців, громадян чи підлеглих. Через
цивільних правителів, як через наших рідних батьків, Бог дає
нам їжу, будинок й домівку, захист і безпеку. Тому, оскільки
вони носять це ім’я і титул з всією шаною як свою власну головну
славу, нашим обов’язком є шанувати та возвеличувати їх як найдорогоцінніший
на землі скарб чи перлину (ВК I:150).
Головне в цьому всьому те, що всі богоугодні заняття і становища
у житті, чи то в духовній, чи цивільній царині, управляються
Богом. Таким чи іншим чином він кличе нас до тієї чи іншої професії
чи посади, і є активно зацікавленим у тому, щоб виконувались
обов’язки на цих різноманітних посадах. Стосовно цього Лютерани
визнають, що:
Євангеліє не руйнує цивільної влади, держави чи шлюбу, але
вимагає, щоб усе це трималось як правдиві впорядкування Божі,
і щоб кожен, згідно з цим покликанням, виявляв християнську
любов і істинно добрі діла в своєму життєвому становищі (AВ
XVI:5) (Н).
Лютеран шістнадцятого століття часто звинувачували в тому, що
вони нібито скасували церковний та світський порядки. Наприклад,
Лютер розповідає, що “Тут у Вітенберзі був один лікар, якого
прислали із Франції — то він казав у нашій присутності, що його
короля було цілком переконано і в того не залишається жодних
сумнівів, що серед нас нібито немає ніякої церкви, ніякого уряду,
ніякого інституту шлюбу, але всі живуть у розбещенності, як
худоба, і кожен робить все, що хоче” (ШС Передм.:8). Але
правда полягає в тому, що Божою благодаттю Лютеранські церкви
вже були “просвітлені й забезпечені чистим словом та правильним
використанням Таїнств, із розумінням різноманітних життєвих
покликань та з добрими ділами” (ШС Передм.:10). Результатом
Реформації було те, що вірні Лютерани вже усвідомлювали, що
є “діла, які кожен зобов’язаний виконувати відповідно до
свого покликання – як от, чоловік повинен працювати, щоб підтримувати
дружину і дітей і виховувати їх у страсі Божому, дружина повинна
народжувати дітей та дбати про них, князь та магістрати повинні
управляти країною і народом і т.д” (AВ XXVI:10) (Н).
Концепція покликання стосується не лише тих “всеохоплюючих”
занять, про які чітко згадується у Письмі. Її можна також належним
чином пов’язати з виконанням окремих завдань чи посіданням специфічних
“посад” різноманітних становищ у житті. Лютер, наприклад,
говорячи про посаду вішальника, висловлюється так: “Бог з
власної волі запровадив цю посаду” (ВК I:274). В цьому контексті
він звертається до своїх коментарів, що раніше були проведені
ним на П’яту Заповідь, але власне тут він просто зауважив, що
“Бог передає свою владу карати злочинців цивільним суддям,
що стоять на місці батьків”, і заборона заповіді щодо вбивства
“стосується лише окремих осіб але не урядів” (ВК I:181).
І отож для Лютера Божий інститут цивільного уряду, з його владою
застосовувати силу (пор. Рим. 13:1-5), найкраще розуміється
як інститут всіх окремих обов’язків і функцій цивільного уряду,
що правомірно можуть бути розподілені між різними людьми в різний
спосіб, в різні часи і в різних місцях. Не лише король чи президент,
які займають Богом запроваджену посаду і мають на неї божественне
покликання, але й кожен, хто виконує правомірну урядову функцію,
може претендувати на те саме і відповідати таким самим високим
стандартам. Це може і повинно стосуватись також “всіх інших
Богом запроваджених життєвих становищ — чи то посада пастиря
і проповідника, правителя, князя, поміщика, чи когось подібного
— всіх, хто служить на призначеному йому покликанні відповідно
до Божого Слова і заповіді без вдаваної духовності” (АВ
XXVII:13) (Н).
Специфічні обов’язки, на виконання яких Бог покликав Християнського
пастиря, є унікальними й особливими, проте їхня унікальність
і особливість не полягає у тому, що його посада та покликання
беруть свій початок в Бозі. Посада і покликання пастиря і справді
мають таке божественне походження, але божественне покликання
на посаду служіння мають не більше божественного ніж божественне
покликання, яке може мати будь-хто інший відповідно до його
життєвого становища. Розуміння цього може допомогти пастирям
і мирянам добре цінити ті належні та Богоугодні ролі, які всі
християни виконують як в церкві, так і в суспільстві. Коли,
з Божою допомогою, члени громади зростатимуть у своєму визнанні
божественного покликання, яке Бог дав кожному з них, і коли
вони відповідно думатимуть одне про одного й поводитимуться
одне з одним з повагою, яку породжує таке визнання, тоді ми
можемо очікувати від них все менше й менше проявів гріхів гордині,
заздрості та любові до влади. Християни не повинні як погани
змагатися — “котрий з них уважатися має за більшого” (пор.
Луки 22:24-26). Замість того ми повинні бачити, що Бог покликав
кожного з нас — пастирів та мирян, чоловіків та жінок — виконувати
своє покликання згідно з законом любові та таким чином, щоб
воно добре узгоджувалось із покликанням, яке Бог дав іншим людям.
Сказавши так, ми повинні нагадати собі, що посада служіння
є насправді дуже особливою і глибоко важливою. Це не єдина посада,
що Бог запровадив, але саме її він запровадив дуже добре визначеним
чином. Ісус особисто запровадив християнське служіння, коли
призначив апостолів бути першими служителями Церкви і послав
їх у світ з “Великим наказом”. Чарльз Портерфільд Краут
зазначає: “Щодо своєї надзвичайної сили і функцій Апостоли
не мали жодних послідовників”, але “Відносно звичайних
сили і функцій всі правдиві служителі Христові є їхніми послідовниками”
(Krauth TS, p. 1). Краут розширює цю думку, коли описує встановлення
найраніших християнських громад і посаду Служіння (в його різноманітних
формах з Нового Заповіту) в тих громадах під наглядом апостолів:
