Останнiм часом ми спостерiгаємо справжню навалу жорстокостi
та бруду. З екранiв телевiзорiв, iз сторiнок газет та журналiв
на нас накочуються хвилi насилля й жорстокостi. На жаль, падiння
залiзної завiси окрiм позитивних мало ще й негативнi наслiдки.
До країн колишнього СРСР, крiм переваг захiдної цивiлiзацiї,
почали потрапляти й її негативнi продукти, вiд яких ранiше ми
були захищенi цiєю завiсою. Та й всi захованi хвороби радянського
суспiльства стали наочними. Культ сили, жорстокiсть, наркотики,
аморальна поведiнка та порнографiя, рiзнi сексуальнi збочення
— ось далеко не повний перелiк того, що випливло на поверхню
за останні десятилiття. Звiсно, все це iснувало й у часи панування
комунiстичної iдеологiї, але не було таким явним, неприкритим.
Ранiше за розповсюдження порнографiї можна було отримати термiн
ув’язнення, сьогоднi її продають майже у кожному пiдземному
переходi чи газетному кiоску. Ранiше рiзнi сексуальнi збоченцi
збиралися десь на таємних квартирах, сьогоднi роблять це вiдкрито.
Кожен може навести безлiч аналогiчних прикладiв. То що це —
та омрiяна свобода, за яку проливали свою кров та вiддавали
життя кращi сини нашого народу? Чи є цi негативнi явища обов’язковою
платою за свободу совiстi, слова, зборiв i iн. — справжнi цiнностi
демократiї ? То чи не занадто дорога цiна?
Людське суспiльство постiйно намагається вдосконалити форми
свого устрою. Шляхом тривалих еволюцiйних та революцiйних змiн
ми прийшли до демократiї. Досвiд розвинених країн Заходу показує,
що сьогоднi кращої форми функцiонування суспiльства не iснує.
Демократiя, як будь-який витвiр людини, має свої позитивнi й
негативнi сторони. Здобувши щось одне, iнше втратили. За все
доводиться платити.
Насилля, ненависть, зло ввiйшли до свiту разом з грiхопадiнням
людини, стали його невiд’ємною частиною, ввiйшли вони й до життя
християн, а через них i до Церкви. Саме християнство завжди
несло на собi тягар людського грiха. Згадайте: хрестовi походи,
вiйни на грунтi релiгiйних переконань, iнквiзицiя, переслiдування
вiрних iнших конфесiй. Але iсторiя вчить нас тому, що ми нiчого
з її урокiв не засвоїли. I сьогоднi в Українi, як зрештою i
в багатьох iнших країнах, маємо безлiч мiжконфесiйних конфлiктiв.
Впродовж останнiх рокiв у державi крiм позитивних подiй, таких
як пiдписання вiдомого Меморандуму, який, на жаль, не функцiонує,
сталися вкрай негативнi подiї, коли християни виявилися не на
висотi. Вони виражаються у дiях, якi не мають нiчого спiльного
з християнством — ненависть, образи, погрози, побиття людей,
захват будiвель та майна, перешкоджання в проведеннi богослужiнь.
Не говорячи про те, що такi дiї є порушенням заповiдей Божих,
вони є порушенням чинного законодавства України.
Причин такого стану речей можна назвати безлiч. Серед них i
проблеми матерiального характеру, i недосконале законодавство
(але, хоч якi б закони у державi не були, ми, як громадяни та
як християни, мусимо їх виконувати). На мою думку, головною
причиною мiжконфесiйних протистоянь, присутнiх сьогоднi в Українi,
є духовний, “людський фактор”. Люди у Церквi виявляються не
на висотi тих християнських завдань, якi поклав на свою Церкву
Iсус Христос.
Незнання, небажання чи нездатнiсть зрозумiти позицiю iншої
особи чи громади призводить до того, що християнин у людинi
iншого вiросповiдання часто бачить не брата, не такого ж як
сам члена тiла Христового, а непримиренного ворога. Навiть православнi
християни, не маючи жодних конфесiйних розбiжностей, ворогують
мiж собою.
Часопис “Людина i свiт” (№3, березень 2000 року) в рубрицi
“Офiцiйний вiсник” серед головних тенденцiй i проблем релiгiйного
життя вiдзначає: “...Деяке, хоча й незначне пом’якшення гостроти
конфлiктiв мiж церквами, зумовлене радше вдосконаленням механiзмiв
пом’якшення протирiч, якi застосовуються державними органами,
нiж внутрiшньоцерковним прагненням до врегулювання конфлiктiв”,
а також “серйозний (а часом вирiшальний) вплив соцiально-полiтичної
ситуацiї на окремi аспекти релiгiйно-суспiльного життя”. Серед
головних проблем, “якi ускладнюють не лише релiгiйну, а й громадсько-полiтичну
ситуацiю в Українi, лишаються: православно-греко-католицький
i, особливо, мiжправославний конфлiкти” (там же).
Зауважимо, що, по-перше, пом’якшення конфлiктiв вiдбувається
не тому, що церкви йдуть назустрiч одна однiй, а завдяки втручанню
державної влади; по-друге — основнi протистояння вiдбуваються
мiж “традицiйними” чи “iсторичними” церквами, якi не хочуть
поступитися своїми “канонiчними територiями”. Захiд, в основному,
— греко-католицький, центр, пiвдень та схiд України, в основному,
— православнi. Прозелiтизм — ось один iз основних аргументiв
у мiжцерковних дискусiях. Люди, в переважнiй бiльшостi своїй,
були охрищенi в дитинствi у православнiй (католицькiй) вiрi,
а тут з’являється проповiдник iншого вiросповiдання i “переманює”
їх у свою вiру. Якщо людина свiдомо вiдвiдує церкву, навчається
Слову, бере участь у життi релiгiйної громади, то її мабуть
важко “перетягнути”. Але коли вона пiсля хрищення була у церквi
декiлька разiв за все життя, не має твердих релiгiйних переконань,
ненавчена, то звiсно її можна повести за собою, й часто у пастку
диявола. На жаль, таких пасивних, як їх називали колись, вiруючих
бiльшiсть, а у священикiв “традицiйних” церков не часто вистачає
чи то часу, чи знань, чи коштiв, чи просто фiзичної можливостi
навчити всiх та залучити до активної участi у життi церкви.
То що ж, може для спасiння та вiчного життя достатньо бути охрищеним?
Може краще людям бути взагалi поза Церквою, нiж бути в iншiй
конфесiї? Думаю, що вiдповiдi на цi запитання очевиднi.
Кожна вiруюча людина вважає, що вчення саме її церкви найвiрнiше,
але мабуть далеко не кожна погодиться з тим, що спасiння матимуть
тiльки члени її церкви. Монополiзацiя iстини приводить до тяжких
наслiдкiв, коли всi, хто не з твоєї церкви, то єретики, проклятi,
їх чекає пекло. Неосвiченiсть, дрiмучiсть, упередженiсть сприяє
релiгiйнiй нетерпимостi, веде до ненавистi до своїх же братiв-християн.
Чим мiцнiша вiра, чим вища духовнiсть та внутрiшня культура,
чим бiльшi знання має людина про своє та iншi вiросповiдання,
тим менше мiсця залишається для релiгiйного екстремiзму. І тодi
з’являється розумiння, що спасiння дарується нам божою благодаттю
за вiрою, коли ми не заслiпленi ненавистю до брата, але маємо
любов у серцi своєму.
Але все ж, процес налагодження взаєморозумiння хоч повiльно,
але йде. Як зазначалося вище, держава грає тут позитивну, зближуючу
роль. В Українi на рiвнi керiвництва церков все ж iснують дiалоги,
проводяться спiльнi заходи для виконання тiєї високої місії,
яку поставив перед Церквою Христос. Це й дiяльнiсть Всеукраїнської
Ради Церков та релiгiйних органiзацiй в областi спiльних iнтересiв
конфесiй, праця Українського Бiблiйного Товариства на нивi перекладу
та розповсюдження Бiблiї та iн. Але, все ж, не менше значення
мають програми, якi на рiвнi вiрних, а не iєрархiв, зближують
церкви. Позитивними прикладами є спiльне навчання вiрних рiзних
конфесiй у освiтнiх закладах церков, проведення мiжконфесiйних
зустрiчей саме серед мирян, спiльнi проекти iз полiпшення становища
знедолених, хворих, лiтнiх людей.
Коли iєрархи думатимуть не про посади та титули, коли iз церковних
кафедр пiд час проповiдi лунатимуть слова любові, коли священики
замiсть того, щоб розпалювати ненависть до вiрних iнших конфесiй
сiятимуть зерна добра та примирення, коли всi вiрнi молитимуться
за наставлення “заблукалих овець” на шлях iстинний, тодi зменшиться
напруга у мiжконфесiйних стосунках, Церква стане мiцнiшою й
витрачатиме енергiю не на руйнування, а на розбудову тiла Христового.
