Зараз навіть дивно згадувати, що зовсім недавно моє життя мало інший розклад і зміст. Маючи сім’ю, чоловіка, доньку, вищу освіту, роботу, коло спілкування, мені здавалось, що маю все, або ледве все. Часи праці, як і зараз, були заповнені спілкуванням з людьми та безмежним світом людської мудрості, бо працюю я у обласній бібліотеці.

І ось, багато знаючи, я дійшла до того рубікону, коли услід за мудрецем повторила: “Знаю, що нічого не знаю.” Поруч зі мною існувала terra inkognita – таємнича земля, Боже Царство, яке ми видючи не бачили, чувши не чули, яке лише Божою милістю відкривається людям як безцінний дарунок…

Торік ми проводжали в останню путь нашого родича. Як водиться по теперішніх часах, зустрічаємось усі – далекі і близькі, коли трапляється велика радість, а частіше – велике горе. Так і на той раз, зібравшись на поховання, побачили один одного, декого вперше за кілька років.

Приїхав до нас у Херсон і родич на десятому киселі через свою дружину Олександр. Від нього ми почули молитву, що йде наче із серця до Самого Бога, і слово Боже із Біблії. Воно промовлялось на рідній мові, але було не зовсім зрозумілим, хоча і привабливим.

Поспілкувалися опісля, дізнались, що Олександр – пастир Української Лютеранської Церкви в Миколаєві. Запросили його і до себе в Херсон, але він відмовився, бо вів служіння в селі Іванівці.

Та дійсно, тим, хто шукає, Бог відкриває Себе. На початку минулої осені пастир Олександр знову завітав до нас. Він сказав:

— Збирайте людей. Поспілкуємося довкола Бога.

— Цікаві до Біблії люди є, та де ж зібратися? – відповіли ми. – Кімнатки маленькі, як у нас, так і у сусідів.

— А до чого нам кімнати?, — пожартував Олександр. – Он Бог яку гарну “кімнату” приготував для нас – теплу сонячну осінь.

Так і почали ми щонеділі збиратися навколо Біблії прямо під відкритим небом на подвір’ї. Помолимося, заспіваємо якусь із духовних пісень, а потім читаємо Біблію. Тільки без тлумачення пастиря Олександра мало що було б зрозумілим. Хоча ми і вважали себе віруючими, але не могли відповісти навіть на прості питання. Ну хоч наприклад:

— В кого ви христились?

Зараз-то вже кожен з нас відповість, що ми христились в ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Чим ближче ми знайомились з нашим Господом, тим більше переконувались, як Господь підтримує тих, хто покладає надію на Нього. Близилась пізня осінь і незабаром разом з нею негоди, дощі, холоди. Все гостріше назрівало питання, де будемо збиратися. Та й збори наші ще не були Богослужіннями.

Господь передбачив і це. З’явилась можливість оренди приміщення, а з нею і проведення Богослужіння по повній літургії.

Разом із пастирем Олександром приїхала чудова молодь, талановиті професійні співаки: Оля Ніколайчук, Світлана Медведь, Юрко Тицький, Наталка Лебедєва. До речі, через них ми й навчились багатьом духовним гімнам. Згодом сформувався власний хор під керівництвом Валентини Дмитрівни Герасименко. Завдяки її наполегливості, працьовитості, хисту херсонський хор дуже швидко засвоїв всі ектенії літургії, розучив багато пісень , утворив дитячий репертуар до Великодня.

Хто знає, звідки з’явились в громаді діти, але кожну неділю їх приходить близько дванадцяти. Навіть не уявляла, чим вони займались у своїй недільній школі і що їх приваблювало добиратися туди через велике місто, сидіти додатково ще три уроки за учбовими партами. То були справи їх вчительки з недільної школи Надії Павлівни Зонне, що приїздила разом із пастирем Олександром з Миколаєва.

Та ось пастир звернувся до мене з пропозицією перейняти дитячу естафету. Спочатку мені здалось це жартом, потім я злякалась:

— Як помічник я згодна займатися дітьми, але не наодинці.

— Наодинці ти ніколи не будеш, — відмовив пастир — повчишся у Надії Павлівни, а навчати дітей будеш разом з Ісусом.

Так воно й вийшло. Протягом усього заняття я відчуваю руку Божу, навіть більш того. Весь тиждень, працюючи, зробивши справи по дому, я готуюсь до зустрічі у неділю, а Господь подає ідеї.

На моїх очах створювалась , зростала наша громада. Із відокремлених людей ми перетворились наче дійсно в родину, може доки ще не ідеальну, але все ж таки об’єднану однією рукою. Пастир Олександр дуже наполегливо дбав про наше конфірмаційне навчання. Мені пощастило бути серед тих, що склали іспити разом із М. П. Осипенко, Н. В. Авраменко. Зі страхом Божим готувались ми до Таїнства Святого Причастя на Великдень.

Це було дійсно велике Свято. Сама подія бачилась вже іншими очима: не зовні, а якось зсередини. Ми домовились про спільне Богослужіння з миколаївською громадою. Раненько зібрались 30 осіб, тих, хто зміг відправитись в подорож.

В Миколаєві нас чекала тепла зустріч, як, мабуть, і буває між дітьми однієї родини. Хоча це було перше спільне Богослужіння, але ми добре порозумілися і славили Господа наче одними вустами. Діточки (а їх було може більше ніж нас, дорослих) порадували нас саморобними дарунками — паперовими тюльпанчиками, де по пелюстках було писано літерами безцінне для віруючого серця “Ісус воскрес!” Ті ж слова зворушливо прозвучали дзвінкими дитячими голосами у піснях, віршах, здравицях .

Концерт продовжила молодь у малому залі за святковими столами з частуванням. Незвично і захоплююче було чути духовні сучасні пісні у супроводі старовинного українського інструмента – бандури. Та й сама бандуристка – тендітна білява Світланка із ніжним голосом, гарно доповнювала ансамбль.

До речі, якось дивно випало, що аж 7 іменинників було серед нас на Великдень і на всіх вистачило щирих привітань та квітів. Здається, добрим символом стало і те, що наша громада без усяких перешкод з першої спроби була зареєстрована Управлінням по справах релігій. Сталося це напередодні Великодня – 27 квітня. Наче народилася дитинка та вже встала на ніжки. Доброї долі та довгого життя хочеться їй побажати у Христі Ісусі.