Часопис
Української
Лютеранської
Церкви
«Ми радiтимемо спасiнням Твоїм
i пiдiймемо стяг в iм’я Бога нашого» Пс. 19:6
Стяг / число 2 (42) / лютий 2000, рiк видання — 70
|
Часопис |
|
«Ми радiтимемо спасiнням Твоїм Стяг / число 2 (42) / лютий 2000, рiк видання — 70 |
|
|
ЛЮТЕРАНСЬКА ХВИЛЯ |
|
Тарас Коковський,
Тарас Коковський Рiздво Христове (проповiдь) Алла Тимчак Тарас Коковський Василь Коршак
Тарас Коковський
З. Ніколаєнко,
На запитання нашого читача вiдповiдає пастир Сергiй Зуєв iз Запорiжжя Г.I. Рудь Ганна Франко
В’ячеслав Горпинчук
|
“Перед обличчям Його виливаю я мову свою” (Пс. 141:3)
Справдi, чи може людина довiрити свою душу, думки, надiї, сподiвання iншiй людинi? Повнiстю, до кiнця. Чи зрозумiють її? І, взагалi, що таке душа, дух? У Святому Письмi слова “душа” i “дух” зустрiчаються сотнi разiв i в рiзних значеннях. Дух – це i дихання, дух життя вiд Бога; i безсмертний дух у людини; i духовна iстота, про яку в Євангелiї вiд Луки (24:39) сказано: “бо не має дух тiла i костей”; i духовний дар, духовна сила. Це, iнколи, навiть дух немочi, злий дух. Душа – це дорогоцiнна частина людської iстоти, про яку Ісус Христос говорить: “Яка ж користь людинi, що здобуде весь свiт, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамiн за душу свою?” (Мт. 16:26). Душа – це також фiзичне життя з природними почуттями. У вищому значеннi слово “душа” означає безсмертя людини; воно виражає також характер серця, схильнiсть, бажання або особистiсть. Узагальнюючи цi поняття, можна сказати, що душа – це сама особистiсть, а дух – та внутрiшня глибина єства, в яку проникає душа. Мартiн Лютер говорив, що дух – це той дiм, в який вселяється вiра i Слово Боже. Душа створена Богом, повнiстю належить Йому, i тiльки Вiн Один може зрозумiти її. Та ми, люди, в мiру своїх людських здiбностей намагаємося зрозумiти душi ближнiх, полюбити i допомогти їм. Бо сказано “Люби свого ближнього, як самого себе” (Мт. 22:39). Для християнина ближнiми є всi люди, навiть вороги. Пiсля кожної радiопередачi редакцiя “Лютеранської хвилi” отримує безлiч листiв. На нашу велику радiсть дописувачi довiряють нам свої думки, бажання, а ми намагаємося зрозумiти i полюбити їх. Майже щомiсяця приходять до нас листи вiд Василя Яковича Горбачевського, що мешкає в с. Голуб’ятин Житомирської областi. Вiн вже пенсiонер, живе з дружиною i сином-iнвалiдом 1–ї групи. Втрачено все – здоров’я, сякий-такий добробут, надiя на допомогу дiтей. І сам би заробив – нiде, а пенсiю платять нерегулярно i то частково. Доводиться тяжко працювати, бо сiльська робота – то дуже важка робота. Отак натрудиться за день Василь Якович, а пiзно ввечерi сiдає до столу i пише нам листа. Його листи, дуже акуратнi, написанi на аркушах, якi вiн власноручно попередньо вiдлiнює олiвцем, бо автор турбується i про тих, хто буде читати його сповiдi. А в них, у його листах – сповiдях, весь духовний свiт пана Василя – вiд розповiдей про своє життя до роздумiв про головне для християнина – любов до Господа i вiрне служiння Йому. В одному з перших листiв Василь Якович якось запитував: “Чого то спало менi на думку про тих десять прокажених. А де ж дев’ять?”, маючи на увазi розповiдь Євангелiста Луки про чудове зцiлення Ісусом десяти прокажених, один з яких, побачивши, що видужав – “то вернувся i почав гучним голосом славити Бога. І припав вiн обличчям до нiг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був… Ісус же промовив у вiдповiдь: “Чи не десять очистились, - а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Боговi вiддати, крiм цього чужинця?”(Лк. 17:15–18). Справдi, мiркує пан Василь, чому люди часто такi невдячнi? Хiба то так важко дякувати Господу за всi Його милостi, за любов до нас? Чому люди не дякують тим, хто робить їм добро? І хоч часто жалiється в своїх листах Василь Якович на важке життя – тут же сам себе втiшає – вiн знає, що спасiння людини вiд усiх бiд – у вiрi. Християнство для нього – це дуже серйозно. Його релiгiйна бiблiотека нараховує близько 120 книг i брошур. І запитання, з якими вiн звертається до нас непростi. “Я цiлодобово все, що є, читаю i молюся”. І подумалось, чому йому так важко, чому не може вiн впоратись з життєвим тягарем i безвихiддю? Чому не знаходить його душа спокою? Можливо тому, що все, що вiн почерпнув з лiтератури, з тих 120 книг i дiзнався з радiопередач i iнших джерел – при ньому? Пригадалась “Притча про таланти”, яку розповiв Ісус Христос (талант – це грошова одиниця великої вартостi). Господар, вiд’їжджаючи з дому, доручив своїм рабам великi суми грошей. Двоє з них вiдразу направили цi грошi в обiг, ризикнули, вклали в щось i заробили вдвiчi бiльше. А третiй раб не зробив нiчого, бо злякався вiдповiдальностi, злякався того, що може все втратити. Та й закопав грошi в землю. Коли ж повернувся господар, то двом першим рабам подякував i сказав: “Ти в малому був вiрний, над великим поставлю тебе” (Мт. 25:21). А боязливому рабу сказав господар: “Рабе лукавий i лiнивий!… Тобi треба було вiддати грошi мої грошомiнам, i, вернувшись, я взяв би з прибутком своє. Вiзьмiть же вiд нього таланта, i вiддайте тому, що десять талантiв вiн має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має – забереться вiд нього й те, що вiн має” (Мт. 25:26-29). Ісус Христос не веде тут мову про грошi. Вiн говорить про великi цiнностi – про вiру, любов, доброту, здiбностi, життя. Отримавши їх вiд Господа, ми не повиннi використовувати їх лише для себе, а, ризикнувши, помножити цi багатства i вiддати їх людям. Інколи листування з слухачами повертається до нас не дуже красивою зворотною стороною. Якось влiтку минулого року отримали ми вперше вiд панi В. з Харкiвської областi листа (iм’я та адресу не будемо вказувати, з подальшої розповiдi буде зрозумiло чому). 18-рiчна дiвчина-сирота, яка живе у чужих людей з їхньої милостi, сповiстила нам, що має донечку 10 мiсяцiв. Чоловiка нема. Просить нас вона допомогти матерiально, речами, бо нi в що одягти маленьку. Головна мета дiяльностi нашої радiопередачi – розповсюджувати Слово Боже. Наша допомога людям – духовна. Та бiда, що трапилась з панi В., зворушила нас, i ми звернулись до прихожан Київської громади та благодiйного фонду “Дар життя” з проханням допомогти. Добрi люди вiдгукнулись, i ми вiдправили в Харкiвську область три посилки, двi з речами, а одну з релiгiйною лiтературою. В супровiдному листi бажали нашiй дописувачцi стiйкостi, вiри в те, що з Божою помiччю вона подолає всi незгоди. Просили також повiдомити про отримання посилок. Та вiдповiдi не дочекались. А нещодавно знову 2 листи з тiєю ж зворотною адресою. Тепер нашiй дописувачцi 34 та 42 роки, i у неї троє дiтей. Імена дiтей i вiк їх рiзнi, батько то є, то нема. Знову прохання допомогти матерiально, речами. І жодного слова подяки. Нехай черствiсть i невдячнiсть цiєї панi буде на її совiстi. Але ж посилка з духовною лiтературою мiстила Бiблiю! Та панi В. мабуть нi Бiблiя, анi духовна лiтература i не були потрiбнi. Можливо, це вона той третiй раб, що глибоко закопав талант, який Господар дав їй. Та повернемося до листiв iнших наших слухачiв. Цей лист з мiста Нова Каховка Херсонської областi. Авторка його Людмила Баранова. Прослухавши декiлька передач, вирiшила нам написати. “Вашi передачi зi мною, i коли я їх слухаю, то радiє душа i спiває серце, бо Господь Сам завiтав до мене”. Сестра Людмила не сумує за прожитими роками: “бо з кожним днем наближаєшся до люблячого Отця Небесного, тiльки б Вiн прийняв свою овечку, свою доньку одиноку i нужденну, але щасливу тим, що має такого Доброго Батька”. Така в неї християнська позицiя. Свого листа сестра Людмила написала на 4-х аркушах. Дуже добрий лист i можна було б цитувати кожний рядок з нього. “Люди бiдкаються на нестачу грошей i на iншi негаразди. Треба вдовольнятись тим, що маєш i не хотiти i не мрiяти про харчi, нi про якiсь речi, нi про одяг, а про душу треба пiклуватись i додержувати своє тiло в постi i чистотi, мати чисте серце i вiруючу душу, яка чекає тiльки Господа нашого Спасителя, i мрiяти про Царство Боже, про вiчне життя”. Сестра Людмила переживає, що свiт жорстокий, в ньому багато лихого. Сама вона поштарка, i, коли розносить пошту, то пропонує також своїм знайомим i сусiдам духовну пiдтримку та дiлиться релiгiйною лiтературою. “Схаменiться i покайтесь, поки не пiзно, люди. Час мине дуже швидко i не можна повернути його назад” – звертається вона до всiх. Для себе сестра Людмила давно визначилась: “Я маю постiйне спiлкування з Богом, моє серце i душа належать вiднинi тiльки Йому, нашому дорогому i рiдному Господу”. Такими словами розповiла про себе сестра Людмила. Здається, що ми зрозумiли душу брата Василя, сестри Людмили та навiть i панi В. По-рiзному вони розповiли про себе, про свою любов до Господа, про свою вiру в нього. Та тiльки Господь Бог може зрозумiти i оцiнити нашу вiрнiсть. І просимо ми: “Вернися, о Господи, визволи душу мою, ради ласки Своєї спаси Ти мене” (Пс.6:5). З. Нiколаєнко,
В. Зацарний, |
|
