Часопис
Української
Лютеранської
Церкви

«Ми радітимемо спасінням Твоїм
і підіймемо стяг в ім’я Бога нашого» Пс. 19:6

Стяг / число 1 (41) / січень 2000 рік, рік видання — 70

СЛОВО І СУСПІЛЬСТВО

Різдвяне привітання Єпископа Української Лютеранської Церкви Ярослава Шепелявця

Сергій Ніколаєнко
В Києві діє ще одна Громада УЛЦ

Тарас Коковський, В’ячеслав Горпинчук
Новини звідусіль

Василь Коршак
Самотність

Юрій Фізер
Не дивиться Бог на людину (проповідь)

Василь Коршак
Інтерв’ю із пастирем
Юрiєм Фiзером

Віктор Зацарний
“Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив” (Пс. 2:7)

В’ячеслав Горпинчук
Відгуки наших читачів

Тарас Коковський Переклади Біблії на українську мову

В’ячеслав Горпинчук
Різдво Христове у виповнення часу

 

Самотність

“I чого йому не вистачало?”, - саме цi слова доводиться доволi часто чути, коли згорьованi батьки чи матерi розказують про своїх дiтей, якi почали вживати наркотики, красти або загинули. А зараз вони лежать на цвинтарi, вiдбувають термiн ув’язнення чи лiкуються вiд наркоманiї, а батькам дуже важко, або й неможливо взагалi, цим дiтям чимось допомогти.

Нещодавно у однiй iз газет я прочитав розповiдь батька дiвчинки, яка покiнчила життя самогубством, стрибнувши iз даху багатоповерхiвки. Вбитий горем, вiн у розпачi запитував: “Чого їй не вистачало? Я дав їй все!” Але чогось їй все ж таки не вистачало! Чогось той батько, не дав своїй дочцi, якщо вона не знайшла нiчого лiпшого, нiж згубити своє юне життя. У зовнi “благополучних”, забезпечених матерiально сiм’ях дiти мають майже все, чого їм заманеться. Але чогось їм все ж не вистачає! Чого батьки не можуть чи не хочуть дати своїй дитинi, i те щось може зробити її душу стiйкiшою до зла та спокус свiту цього, вбереже вiд непоправного?

Ви вже мабуть зрозумiли, про що йдеться. У їх душi немає мiсця для Бога. Їхнi батьки не познайомили їх iз Ним, бо не були й знайомi самi. Ланцюжок Божої присутностi у багатьох сiм’ях обiрвався, люди втратили контакт iз Господом, не чують Його, хоч Вiн i промовляє до них. Звичайно, спосiб життя у таких сiм’ях дуже рiзний, в залежностi вiд рiвня достатку, культури, освiченостi, стосункiв мiж членами родини. Але у всiх них є одна спiльна риса — вони живуть без спiлкування з Богом, тобто не мають молитви, не читають Святе Письмо, яким Бог промовляє до нас. Про вiдвiдання церкви, у кращому випадку, згадують двiчi на рiк, коли про це не можна не згадати — на Рiздво та на Воскресiння. Але на запитання про те, чи вiрять вони в Бога, мабуть почуємо ствердну вiдповiдь.

У такiй сiм’ї, навiть якщо вона живе заможно, а батьки не пиячать, мають роботу, за яку ще й платять грошi, дiти не отримують Божої Любовi. Вiрнiше буде сказати, не вiдчувають її присутностi. Вони — слiпi. Навiть тим, хто вiрить у Господа, у тяжкi моменти життя, коли друзi вiдвертаються, рiднi не розумiють, виникають проблеми на роботi, важко побачити Божу Любов. Тодi ми думаємо, що Бог вiдвернувся вiд нас. А що вже й казати про тих, хто не знає про iснування цiєї найвищої Любовi, не вiдчуває Його мiцної , пiдтримуючої руки…

Але як нам, людям двадцятого столiття, з нашими життєвими клопотами, шаленим темпом життя та проблемами побачити цю Любов, вiдчути її всiєю душею? Для вiдповiдi на це питання звернiмося до Святого Письма.

У Об’явленнi святого Iвана Богослова Iсус каже: “Ось Я стою пiд дверима та стукаю: коли хто почує Мiй голос i дверi вiдчинить, Я до Нього ввiйду, i буду вечеряти з ним, а Вiн зо Мною.” (Об. 3:20)

Як видно iз наведеного уривка, Вiн не ламає дверi нашого серця, хоч i має силу та владу це зробити, а тихенько стукає й терпляче чекає, коли ми Його почуємо та пустимо. Таке чекання може тривати хвилини, а iнколи розтягується на довгi роки чи й десятирiччя. Йому не властиве нав’язування Своєї волi, Вiн чекає нашої власної реакцiї, чекає, щоб ми добровiльно вiдчинили дверi нашого серця. У однiй iз книг Старого Завiту, Першiй книзi царiв, Бог звертається до пророка Iллi iз такими словами: “Вийди i станеш на горi перед Господнiм лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнiм лицем вiтер, великий та мiцний, що зриває гори та скелi ламає. Та не в вiтрi Господь. А по вiтрi – трус землi, та не в трусi Господь. А по трусi огонь, - i не в огнi Господь. А по огнi тихий, лагiдний голос.” (1 Цар. 19:11-12) Звернiмо увагу на епiтети “тихий” та “лагiдний”. Як гарно вони спiввiдносяться iз уривком Об’явлення святого Iвана. Тихий i лагiдний голос за замкненими дверима нашого серця…

Це замкнене серце вiдчиняється лише вiрою. Тiльки вiруюча людина може почути стукiт у дверi свого серця та голос Iсуса, Який промовляє до неї. Зародження вiри, вiдкриття серця назустрiч Господевi, є великим чудом, можливо одним iз найбiльших Божих дiянь. Апостол Павло у Посланнi до римлян пише: “Тож вiра вiд слухання, а слухання через Слово Христове” (Рим. 10:17) Саме через слухання Слова зароджується вiра, завдяки дiї Святого Духа. Численнi приклади навернення мiстяться у Дiях святих апостолiв: “I багато-хто з тих, хто слухав слово, увiрували; число ж мужiв таких було тисяч iз п’ять” (Дiї 4:4) А в одинадцятому роздiлi апостол розповiдає про те, як була заснована одна iз перших християнських спiльнот – Антiохiйська. У Антiохiї, пiсля переслiдувань, спричинених проповiддю Степана та його вбивством, зiбралися та проповiдували люди iз єрусалимської Церкви, внаслiдок чого увiрували багато-хто iз цього мiста.

А як зараз можуть почути Слово тi, чиє коло спiлкування не перетинається iз вiруючими, якi є носiями Слова? Чи не приреченi вони залишитися слiпими та глухими до Господа?

В кiнцi Свого земного служiння Iсус розповiв найближчим Своїм учням про ознаки наближення кiнця свiту. Євангелiст Марко наводить такi Iсусовi слова про те що має статися перед цим: “Але перше Євангелiя мусить бути народам усiм проповiдувана” (Мр. 13:10) У кiнцi вiку всемилостивий Господь дає нам всiм можливiсть почути Слово, повiрити й тим самим спастися. Ми бачимо, що Божi слова справджуються. Зараз важко уявити собi людину, яка нiколи не чула про Iсуса. У найвiддаленiших частинах планети працюють мiсiонери, якi несуть Добру Звiстку про Iсуса. Аборигени, десь у Австралiї, на тропiчних островах, чи у джунглях Амазонки, якi живуть у кам’яному вiцi та не мають навiть звичних нам вигод цивiлiзацiї, таких як електроенергiя чи пошта, мають змогу чути Слово Боже.

Але чому тодi у нас, в країнi з тисячолiтнiми традицiями християнства, багато людей, якi знають про Iсуса, знають, що Вiн для нас зробив, не живуть так, як Вiн навчав?

На це питання Спаситель також дав нам вiдповiдь. У притчi про сiяча, Господь нам розповiдає про те, як зароджується, розвивається, приносить плiд, чи вмирає вiра у людських серцях. Я не наводитиму її повнiстю тут, знайдiть цю чудову притчу у Євангелiї вiд Луки 8:5-15, але частину одного вiрша все ж процитую: “… Але потiм приходить диявол, i забирає слово з їхнього серця, щоб не ввiрували й не спаслися вони” (Лк. 8:12). Диявол дуже сильний, вiн може вирвати iз серця незмiцнiлу вiру, яка не пустила глибокого корiння. Вiд самої людини залежить як плекати її, як берегти. “… Хто як слово почує, береже його в щирому та доброму серцi, - i плiд приносять вони в терпеливостi.” (Лк. 8:15) – так описує Iсус середовище, в якому виростає вiра, яка згодом приносить свiй плiд. Для боротьби iз князем свiту цього ми маємо могутню зброю – правду, праведнiсть, щита вiри, який, за висловом апостола Павла “може погасити всi стрiли лукавого” (Еф. 6:16), шолом спасiння, “меч духовний, який є Слово Боже” (Еф. 6:17). Тiльки використовуючи всi цi засоби ми можемо встояти проти спокус диявола, зберегти безцiнний дар вiри, який потребує постiйного пiдкрiплення Словом Божим. Без цього вiра гине. Тому й так багато зараз у цiлому свiтi людей, якi хоч i чули Слово, але, внаслiдок рiзних обставин, втратили паростки вiри.

Притча про сiяча не втратить своєї актуальностi доти, доки будуть жити люди на землi, доти, доки сатана буде виривати вiру iз сердець. Тому й надалi будуть iснувати трагедiї, будуть гинути дiти, скоюватися злочини, вмиратиме вiра. Але ми, вiруючi християни, можемо зробити так, щоб зробити число таких трагедiй меншим. Подивiмся навкруг себе, побачмо очi дитини, яка завтра може стрибнути iз даху багатоповерхiвки…

Василь Коршак