есе собору УЛЦ

Сучасне людство, прагнучи до культурної уніфікації стало перед дилемою, яку деякі ідеологи сучасної глобалізації називають архаїкою в розвитку окремого людського суспільства, а саме - непереборне бажання окремого людського суспільства зберегти свою культурну ідентифікацію, беручи участь у процесах глобалізації.

Торкаючись теми культурної спадщини та ідентифікації окремого людського суспільства та прагнучи до осмисленої й обґрунтованої дискусії в межах даної теми необхідно по-перше ясно бачити смислове навантаження даного терміну “культура”, терміну, який є складовою частиною висловів культурна спадщина, культурна ідентифікація окремого людського суспільства.

Але, вивищуючи механізм формування системи співіснування всередині окремого людського суспільства я хотів би зосередитись на християнській релігії, яка стала духовним донором у формуванні європейської культури. Європейська культура в порівнянні з іншими культурами світу досягла найкращого предметного результату в усіх сферах людської діяльності. Найкращі художники, літератори, науковці вийшли із середовища, яке було просякнуте християнською культурою. Технологічний прогрес кінця ХІХ-го століття відбувся в країнах із християнською культурою. Демократичний спосіб організації державного життя народжувався й вибудовувався в країнах, які відносили себе до країн із християнським способом мислення. Таким чином, християнська культура відіграла доленосну роль у розвитку європейської моделі життя, визначаючи моральні цінності цієї моделі життя.

Але, говорячи про християнську релігію, котра стала провідником у розвитку європейської культури і способу життя, я хотів би задатися одним питанням, котре продиктоване сьогоднішнім станом культури християнської церкви. Питання звучить так: “ставши духовним донором суспільства наскільки культура взаємовідносин у церковному середовищі відповідає принципам Христової культури нового завіту? Наскільки принципи взаємовідносин усередині християнської церкви є тотожні принципам, які проповідував Спаситель роду людського Ісус Христос?” На ці питання є різні відповіді, думки, погляди, починаючи від найрадикальніших і закінчуючи найліберальнішими. Хтось стверджує, що християнська культура в церкві і до цього дня є вчителем практичного застосування тих принципів, які висвітлив Син Божий, прийшовши на грішну землю. А хтось навпаки звертає увагу на те, що церковна культура взаємовідносин нагадує людину, яка знаходиться в коматозному стані.

Апостол Павло, перебуваючи в Ефесі у своєму листі до Коринтян одного разу написав: «1Кор.9:27 Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним». Цими словами великий місіонер Святого Євангелія піднімає досить не прості питання, які на той час показували всю проблематичність розуміння базових принципів церковної культури в Коринті. Але це досить відверте висловлювання Апостола Павла своєю актуальністю відгукується і сьогодні, стаючи для сучасної Церковної спільноти застереженням, яке тверезить віру і розум християн - будучи рупором принципів християнської культури взаємовідносин, як би самим не втратити ясність розуміння підвалин на яких будується, і тримається культура взаємовідносин усередині окремої Церковної спільноти.

Досліджуючи принципи взаємовідносин усередині християнської спільноти апостольського періоду можна спостерігати таке явище - культура взаємовідносин і співіснування всередині групи послідовників Ісуса Христа до дня П’ятидесятниці, та культура взаємовідносин, і співіснування усередині групи послідовників Ісуса Христа після дня П’ятидесятниці. Ці два періоди гранично ясно видні і легко порівнянні між собою. Також можна спостерігати людей, які в ці періоди сповідували властиві цим періодам принципи взаємовідносин.

Звертаючи увагу на культуру взаємовідносин послідовників Господа Ісуса Христа до дня П’ятидесятниці кидається в очі той факт, що в принципах співіснування домінували, як правило такі якості людського характеру, як: егоїзм; байдужість до положення свого ближнього; інертність по відношенню до думки і прагнення свого ближнього; легковажне ставлення до слів Сина Божого. Я ні в якому разі не хочу сказати, що ці якості характеру були провідною ідеологією в культурі взаємовідносин усередині групи послідовників Ісуса з Назарету, ні в якому разі! Навпаки, я лише хочу сказати, що ці якості характеру, як правило час від часу домінували, вибудовуючи культуру і систему співіснування всередині групи послідовників Ісуса Христа. Для того щоби наочно виявити ці тенденції, які були властиві культурі взаємовідносин у періоді до дня П’ятидесятниці, я хочу окинути поглядом деякі події з життя апостолів Господа Ісуса Христа Петра, Івана, Якова, життєдіяльність яких більш детально подається на сторінках Нового Завіту.

Обговорюючи принципи культури взаємовідносин, якими досить часто керувався у своєму житті Апостол Петро до дня п’ятидесятниці, я хочу звернути увагу ще на три моменти, які показують реакцію Петра на деякі події, що вимагали особисто від нього покірності, сумирності, милосердя, великодушності.

Другий момент на який я хотів би звернути нашу увагу міститься на при кінці Євангелія від Матвія. Святий Матвій, розповідаючи про останні години життя Сина Божого згадує ту ситуації, яка виникла із трьома учнями під час молитви Господа Ісуса в Гетсиманському саду. Автор євангельського тексту Матвій вказує на те, що Спаситель Ісус “Матв.26:37…взявши Петра й двох синів Зеведеєвих, зачав сумувати й тужити. Матв.26:38 Тоді промовляє до них: Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною…”. Усе, що вимагалося від Петра – а я хочу з акцентувати увагу на Петрові - це спробувати проникнутися тою духовною і психологічною драмою, яка обгорнула життя, і служіння Ісуса Христа, і спробувати розділити ту душевну біль, якою Господь Христос був пронизаний напередодні Своєї Голгофської смерті. Але замість того, щоби в якійсь мірі розділити жахливі, душевні муки Сина Божого, Апостол Петро разом зі своїми друзями мирно і солодко відпочивав, насолоджуючись прохолодою Ізраїльської весни: “Матв.26:40…вернувшись до учнів, знайшов їх, що спали, і промовив Петрові: Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?...”. У цьому випадку якості культури взаємовідносин не дозволили, зокрема, Петрові якимось чином розділити з Ісусом Його душевну біль, навпаки для Апостола Петра на той момент бажання перепочити було пріоритетним.

Ось приблизно на таких принципах базувалася культура взаємовідносин Апостола Петра зі своїми ближніми, культура, котра, як правило час від часу домінувала аж до дня П'ятидесятниці, привносячи в служіння Петра багато неоднозначного. Але звертаючи свою прискіпливу увагу на життєві принципи Апостола Петра і вивищуючи його пріоритети в культурі взаємовідносин зі своїми ближніми, я також хочу окинути поглядом деякі моменти з життя Апостолів Якова та Івана для того, щоби наочно відмітити ті принципи культури, які час від часу домінували в житті цих двох апостолів аж до дня П’ятидесятниці.

Святий Марко у своєму євангельському тексті, характеризуючи постаті Апостолів надає інформацію, яка не прямим чином проливає світло на якості характеру братів Зеведеєвих Якова та Івана. Так євангеліст Марко розповідає про те, що Господь Ісус Христос одного дня з усіх людей, які слідували за Ним обирає дванадцятьох, надаючи їм певну силу та владу. Серед обраних були і брати Зеведеєви Яків та Іван. Цікаво відмітити, що Спаситель Ісус, обираючи їх на апостольське служіння дає їм імена “Мар.3:17…Воанергес, цебто сини громові”. Фактично це було прізвисько, яким Христос скоріше всього хотів символічно показати той емоційний характер, яким час від часу вибухала культура взаємовідносин цих братів. І цей емоційний, вибуховий характер ми можемо спостерігати, досліджуючи життєдіяльність братів Зеведеєвих до дня П’ятидесятниці.

Святий Марко говорить, що одного разу, коли Господь Ісус разом зі Своїми учнями перебував у південній частині Юдеї, до Нього підійшли брати Яків та Іван із пропозицією, яка мала такий вигляд: “Мар.10:35…Учителю, ми хочемо, щоб Ти зробив нам, про що будемо просити Тебе”. Господь Христос, почувши дане звернення з вуст Своїх послідовників у відповідь запитав: “Мар.10:36…Чого ж хочете, щоб Я вам зробив?” І брати Зеведеєві, не боячись за наслідки, які їх могли очікувати у відповідь промовили: “Мар.10:37…Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи праворуч від Тебе один, і ліворуч один!” Чим керувалися в цей момент сини Зеведеєви: сумирністю, лагідністю, покірністю, любов’ю до свого ближнього? Я думаю, що їхнє серце в той момент вибухало прагненнями зайняти найкращі місця в Божому Царстві навіть, не зважаючи на те, що для Господа Христа наближався час Голгофського розп'яття.

Оглядаючи різні сторони такої системи співіснування, як культура, ми можемо бачити, що до дня П’ятидесятниці у взаємовідносинах між апостолами, у взаємовідносинах апостолів зі своїми ближніми, як правило час від часу домінували такі принципи культури: замість любові до ближнього - егоїзм, замість покірності Христові – свої власні інтереси.

Але, аналізуючи проблемні сторони принципів культури взаємовідносин, я хочу, щоби ми з вами тепер звернули нашу прискіпливу увагу на життя згадуваних мною апостолів після дня П’ятидесятниці, бо та «благодатна метаморфоза апостольської культури взаємовідносин», яка відбулася після зішесття Святого Духа мене особисто вражає і підкоряє.

Апостол Петро відразу після зішесття Святого Духа стає перед нашими очима, як духовний лідер, як добрий пастир, який готовий відшукувати загублених овець, і приводити їх до Божої кошари, не жаліючи свого життя. Таке оновлення Петрового життя і служіння ми можемо бачити, спостерігаючи те, про що розповідає Святий Лука в другому розділі книги Діяння Святих Апостолів.

Такий дух Христової любові і милосердя не стає надбанням одного дня П’ятидесятниці. У книзі Діяння Святих Апостолів, другим розділом Святий Лука відкриває перед нашими очима Церковне життя Єрусалимської спільноти, яке себе являло в тому, що “Дiї.2:46…кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, Дiї.2:47 вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу…”. Звертаючи увагу на ці два маленькі віршики із другого розділу ми бачимо з вами, що вони відображають атмосферу церковної спільноти: “перебували однодушно в храмі”, “поживу приймали з радістю та в сердечній простоті”, “маючи ласку в усього народу”.

Яскравий приклад духовної переміни в принципах культури взаємовідносин ми можемо спостерігати, дивлячись на те, як проходив апостольський собор. Через деякий час у середині апостольської спільноти виникає проблема, яка грозила розколом Християнської Громади на дві частини: з одної сторони християни з юдеїв, а з іншої сторони християни з язичників. Проблема - співіснування цих двох християнських груп була, але за часи проповідницького служіння Апостола Павла ця проблема духовного, богословського протистояння досягла своєї критичної точки кипіння. Заради уникнення поділення всередині Христової Церкви, і заради вирішення цієї богословської дилеми скликається Апостольський собор. Були різні думки, і різні погляди щодо вирішення всіх проблематичних питань. Хтось з юдейської сторони намагався ставити ультиматум перед іншою стороною кажучи, що єдина можливість вирішити всі питання, так це підкорити християн язичників під Закон Мойсея. Хтось у відповідь зі сторони християн язичників вимагав створити окрему спільноту, яка б могла бути звільнена від радикального ставлення з боку християн юдеїв. Думки, погляди, емоції вирували, і вибухали на передодні проведення апостольського собору, але цікаво подивитися на те, яким чином Святий Апостол Петро разом зі своїми братами по вірі вирішив усі питання під час проведення апостольського собору. На апостольському соборі центральне місце було відведено Слову Божому для того, щоби дозволити Богом натхненому Писанню витлумачити всі проблематичні питання і погляди. Відмітьте, не емоції керували собором, не упередженні погляди керували собором, не егоїзм деяких представників із різних сторін, а виключно пророче Слово Господнє до якого зверталися за авторитетною думкою Апостол Петро, Апостол Павло, Пресвітер Яків та інші промовці апостольського собору. І собор закінчується тим, що учасники обговорення винесли однодушне рішення з яким, і звернулися до громад християн язичників, сказавши “Дiї.15:28 Бо зволилось Духові Святому і нам, тягару вже ніякого не накладати на вас, окрім цього необхідного: Дiї.15:29 стримуватися від ідольських жертов та крови, і задушенини, та від блуду. Оберегаючися від того, ви зробите добре. Бувайте здорові!…” Що могли відчувати вірні євангелики із язичників отримавши такий лист, який у любові та у мирі вирішив богословську дилему їхнього часу? Радість із втіхою про яку і говорить Святий Лука: “Дiї.15:31…перечитавши, раділи з потішення того”.

Апостол Яків, який теж удостоївся від Христа Ісуса імені “сина грому” і який так не хотів покидати Самарянську область, не помстившись своїм супротивникам, після зішесття Святого Духа стає першим мучеником серед апостолів, загинувши від руки Ірода Антипи в 44-тому році по Н.Х: “Дiї.12:1 А Цар Ірод тоді підніс руки, щоб декого з Церкви гнобити. Дiї.12:2 І мечем він стяв Якова, брата Іванового”.

Святий Яків, як пресвітер Єрусалимської Громади навчав своїх вірних кажучи: “Як.1:19 Отож, мої брати любі, нехай буде кожна людина швидка послухати, забарна говорити, повільна на гнів. Як.1:20 Бо гнів людський не чинить правди Божої. Як.3:13 Хто мудрий і розумний між вами? Нехай він покаже діла свої в лагідній мудрості добрим поводженням! Як.3:14 Коли ж гірку заздрість та сварку ви маєте в серці своєму, то не величайтесь та не говоріть неправди на правду, Як.3:15 це не мудрість, що ніби зверху походить вона, але земна, тілесна та демонська. Як.3:16 Бо де заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ! Як.3:17 А мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава. Як.4:11 Не обмовляйте, брати, один одного! Бо хто брата свого обмовляє або судить брата, той Закона обмовляє та судить Закона. А коли ти Закона осуджуєш, то ти не виконавець Закона, але суддя”.

Святий Апостол Павло, у своїх пастирських зверненнях закликав своїх братів і сестер по вірі у своїй християнській культурі виявляти принципи Христової любові та милосердя. У посланні до Римлян Павло закликає: “Рим.12:9 Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло та туліться до доброго! Рим.12:10 Любіть один одного братньою любов'ю; випереджайте один одного пошаною! Рим.13:8 Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного. Бо хто іншого любить, той виконав Закона. Рим.13:9 Бо заповіді: Не чини перелюбу, Не вбивай, Не кради, Не свідкуй неправдиво, Не пожадай й які інші, вони містяться всі в цьому слові: Люби свого ближнього, як самого себе! Рим.13:10 Любов не чинить зла ближньому, тож любов виконання Закону”. У посланні до Галатів великий Апостол писав наступне: “Гал.5:13 Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов'ю служити один одному!” У посланні до вірних з Ефесу Апостол Павло писав: “Еф.4:2 зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, Еф.4:3 пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру. Еф.4:30 І не засмучуйте Духа Святого Божого, Яким ви запечатані на день викупу. Еф.4:31 Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. Еф.4:32 А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!”. Квінтесенцією Павлового розуміння Христової заповіді “любіть один одного” стало висловлювання в листі до Коринтян у якому він, зокрема, сказав: “1Кор.13:1 Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! 1Кор.13:2 І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! 1Кор.13:3 І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного! 1Кор.13:4 Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, 1Кор.13:5 не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, 1Кор.13:6 не радіє з неправди, але тішиться правдою, 1Кор.13:7 усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! 1Кор.13:8 Ніколи любов не перестає!…”.

Отож, не важко прослідити і побачити ту культуру взаємовідносин усередині християнської спільноти апостольського періоду, яка утворилась після зішесття Святого Духа. На зміну егоїзму прийшла любов до свого ближнього, на зміну гордості прийшла сумирність перед Божим Лицем, на зміну помсти і гніву прийшло милосердя, довготерпіння та лагідність. Любов Христова стала тим принципом, який почав визначати культуру взаємовідносин усередині християнської спільноти. Я не хочу сказати, що послідовники Ісуса Христа перетворилися під впливом Святого Духа в безгрішних і досконалих людей, ні в якому разі! Я лише хочу сказати, що в житті і в служінні послідовників Господа Ісуса, як правило почали домінувати нові, Христові принципи культури взаємовідносин.

І од сьогодні ми маємо добру можливість свою культуру взаємовідносин порівняти з культурою, яка була притаманна певним послідовникам Ісуса Христа в періодах до, і після п’ятидесятниці, задавши при цьому собі просте, і доволі логічне питання: “а моя культура співіснування всередині моєї Церковної спільноти відповідає тій культурі, яка сповідувалася, проповідувалася і навчалася Святими Апостолами Петром, Іваном, Павлом та іншими християнами апостольського періоду після дня П’ятидесятниці?” Якщо так, то слава Богові за всі благословення. Але якщо ні? Але якщо моя культура взаємовідносин подібна до іскри з якої розгоряється полум’я? Якщо мої принципи культури взаємостосунків сповнені тими якостями, які були властиві апостолам до дня П’ятидесятниці?

Зішесття Святого Духа на день п’ятидесятниці відкрило для всього людства нову еру існування перед Божим лицем, еру, яку багато хто сьогодні називає благодатним періодом Господнього змилування. Але для того, щоби осягнути значення благодатного періоду Господнього змилування, нам необхідно зрозуміти причини, які призвели до з’явлення Божої Благодаті.

Святе Писання, характеризуючи сутність людини від дня гріхопадіння показує ті жахливі наслідки, які стали невід’ємною частиною буття гріховного людства. Лютеранський богослов А.Л.Гребнер у своїй книжці «Основи доктринального богослов’я» роздумуючи над прогресією падіння людини писав: «…наші перші батьки, Єва, спокушена сатаною, і Адам, добровільно порушили заповідь Божу, і цим вони впали зі свого первісного стану, втратили образ Божий, стали повністю зіпсованими в духовній смерті, і підпали тимчасовій смерті, і вічному осуду. Не тільки Адамова провина передалася його нащадкам, але його діти і діти його дітей успадкували від свого першого предка його спотворену природу, будучи тілом народжені від тіла, цілковито розбещені, повністю сліпі щодо розуміння духовних речей, мінливих інтересів, їхня воля опирається волі Божій, і тільки схильна до зла, усі їхні здібності уярмлені в служінні гріхові, без жодної спроможності будь-якою мірою зробити своє особисте духовне відновлення». Таким чином, основуючись на доктринальному вислові А.Л.Гребнера, ми можемо бачити, що людська природа була розбита гріхом, здібності людської природи були уярмленні в служінні гріхові. І тому мене особисто не дивують ті принципи культури взаємовідносин, які час від часу домінували в житті послідовників Господа Ісуса Христа до дня зішесття Святого Духа, бо на що можуть здатні якості людського характеру, які були пронизані, просякнуті гріховною отрутою? Але, у день п’ятидесятниці сталося те, про що пророчим голосом провістив Йоіль: «Йоїл.3:1…виллю Я Духа Свого на кожне тіло…Йоїл.3:5 І станеться, кожен, хто кликати буде Господнє Ім'я, той спасеться…».

Говорячи про благодатну, освячуючу силу Святого Духа я хотів би зосередити нашу увагу на такому аспекті, як діяння Святого Духа. Святий Дух наділений різноманітними благодатними діями, які через засоби благодаті в житті людини виконують роботу Покликання, Відродження, Освячення, Зберігання.

Покликання є діянням Святого Духа, Який зодягнутий у засоби благодаті щиро пропонує кожному, хто чує, читає, роздумує над Словом Євангелія, і кому подаються Таїнства, поклик, і запрошення прийняття вигоди Христового викуплення, і перебувати в них.

Відродження є діянням Святого Духа, Який зодягнутий у засоби благодаті народжує в духовно мертвій людині нове духовне життя, наділяє відроджену людину владою і правом знати, і осягати Божественні істини, прагнути і хотіти робити у своєму житті те, що узгоджується з волею Бога, перебувати під благодатною присутністю вигод Христового викуплення. Відроджена і навернена людина володіє вірою, яка немов руки впевнено тримається за викупну жертву Сина Божого, і постійно володіє наслідками обітниць Євангелія. Цю віру ми можемо, ще йменувати виправдовуючою вірою, бо відроджена і навернена людина своє уповання, і свою віру основує на вигодах Христового замісницького послуху, який Бог прийняв, як примирення світу із Собою, приписуючи гріховному людству заслуги Сина Свого.

Освячення є діянням Святого Духа, Який зодягнений у засоби благодаті виправдовуючу віру приводить у дію в Божественному ділі відновлення. Лютеранський богослов А.Л.Гребнер визначаючи освячення, говорить: «…освячення є поверненням Божественного образу у відродженому дією Святого Духа через засоби благодаті і у використанні духовних енергій, породжених у дії відродження та підживлюваних, зміцнюваних і приведених у дію силою Божою».

Зберігання є діянням Святого Духа, Який у засобах благодаті зберігає виправдану людину для вічного життя в Божому Царстві.

Отож, спостерігаючи за різноманітними діями Святого Духа ми можемо бачити той факт, що діло спасіння людини є діянням Святого Духа, є справою Бога, Який, забезпечуючи гріховну людину засобами благодаті кличе, відроджує, оновлює і зберігає її для вічного життя в Божому Царстві. Але, звертаючи увагу на Божественні дії Святого Духа в справі спасіння людини, я хочу з концентрувати нашу увагу на освяченні в межах якого знаходяться питання, які торкаються принципів культури взаємовідносин усередині Церковної спільноти.

Відроджена людина до кінця свого життя знаходиться перед щоденним вибором, який Мартін Лютер у своєму Малому Катехізисі описує такими словами: «…старий Адам у нас має бути втоплений щоденним каяттям, і мусить померти з його лихими вчинками та бажаннями, і що замість нього повинна щоденно поставати та воскресати нова людина, яка житиме перед Богом у праведності та непорочності вічно». Унікальність повернення образу Божого полягає не в тому, що людина намагається скиданням із себе старої людини з її лихими нахилами та ділами якимось чином заслужити виправдання перед Богом, а полягає в тому, що відроджена людина, втішаючись досконалим Божим оправданням прагне ходити перед Господом в обновленні життя, що стає в очах інших людей прославленням вигод Христового викуплення: «Матв.5:16…нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі».

Боже освячення, оновлення торкається різних сфер людського життя, і воно є поступальним, виявляючи себе в тому, що відроджена людина крок за кроком просвітлює свій розум світлом Божественної істини, оновлює якості своєї волі, освячує якості свого характеру, наповнюючи його Христовою любов’ю. І цей поступальний процес освячення, оновлення ми спостерігали в житті згадуваних мною апостолів Ісуса Христа, які після зішесття Святого Духа виявили Христові принципи культури взаємовідносин.

Наш завдаток духовного успіху знаходиться в площині перебування під благодатною дією сили Святого Духа, Який у Божому Слові стару людину вмертвляє, а нову людину духовно зміцнює. Словом Закону ми віддзеркалюємо, і демонструємо свою реальну гріховну слабкість, а Словом Євангелія сповнює своє єство силою для освячення, і здійснення добрих діл. Словом Закону Бог демонструє гріховні принципи, якими досить часто людина користується у своїй культурі взаємовідносин зі своїми ближніми, а Словом Євангелія благословляє людину тими, принципами, які використовував Син Божий у Своїй культурі взаємовідносин.

Отже, Слово Боже, як інструмент і знаряддя Святого Духа надприродним чином може, і готове наш людський характер наповнювати якостями духовного характеру, який дозволить кожному бути наслідувачами Христової культури співіснування всередині Церковної спільноти.

Отож, дорогі мої співучасники благодаті Божої і Христової любові прощення. Ми з вами покликані з темряви до світла, щоби бути дітьми світла, а хто говорить, “1Iван.2:9…що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі. 1Iван.2:10 А хто любить брата свого, той пробуває у світлі, і в ньому спотикання немає”. Ми покликанні із цього грішного світу, щоби звіщати чесноти Христові, і тому “1Iван.2:15 Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської, 1Iван.2:16 бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, це не від Отця, а від світу. 1Iван.2:17 Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!” Ми послідовники Сина Божого Ісуса Христа, і тому давайте в нашим думках, у наших прагненнях, у наших ділах іти по слідам Христовим відображаючи Його принципи культури взаємовідносин усередині Церковної спільноти, прославляючи досконале виправдання, яким ми володіємо.

Нехай в усіх сферах нашого життя і служіння прославляється Спаситель Господь Христос.

“Об.22:21 Благодать Господа нашого Ісуса Христа зо всіма вами! Амінь”.

бібліографія: