«Не журіться ні про що...»

Слава Ісусу Христу!

Мир Вам усім у Христі! Амінь. Немає ні однієї людини у світі, яка б, ведучи звичайне життя, ніколи б нічого та не загубила. За минулий рік і я сам вже загубив кашкета та десять гривень. Як ми читаємо у місці з Євангелія (Луки 2:41-52) — Діва-Марія загубила... Всемогутнього Бога. «А батьки Його щорічно ходили до Єрусалиму на свято Пасхи. І коли мав Він дванадцять років, вони за звичаєм на свято пішли. Як дні ж свята скінчились були, і вертались вони, молодий Ісус в Єрусалимі лишився, а Йосип та мати Його не знали того. Вони думали, що Він із подорожніми йде; пройшли день дороги, та й стали шукати Його поміж родичами та знайомими. Але, не знайшовши, вернулися в Єрусалим, та й шукали Його».

Звичайно ж, шукають те, що, або того, кого загубили — в даному випадку батьки шукали Ісуса, Якого загубили. Беззаперечно, нічого поганого не могло статись з Ісусом, тому що, по-перше, ангели Божі завжди були навколо Христа, а по-друге, і Сам Ісус від самого зачаття був Всемогутнім Богом, і зміг би в будь-якій ситуації забезпечити як Свою безпеку, так і задоволення Своїх фізичних потреб — їжі чи житла. Дванадцятирічний Ісус не дуже переймався тим, що декілька днів не бачив Своїх батьків — Бог-Отець був із Ним і Сам Він був Богом, але на природньо витікаюче з цього питання — «Навіщо Ісусові тоді взагалі були потрібні земні батьки?» — є одна з відповідей: Ісусові було необхідно виконати на користь віруючих в Нього, Месію, людей — разом з усіма іншими Заповідями Божого Закону — заповідь шанування своїх батьків: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». В житті Ісуса Христа ми наочно бачимо виконання цієї заповіді стосовно Своїх батьків: від традиційного погляду Церкви на те, що Ісус в дитинстві допомагав Йосипові у праці теслі [бо і Сам Ісус за свідченням Письма був теслею, сином теслі (Мат.13:55; Мк.6:3)] і аж до смерті на Голгофському хресті: коли Ісус висів на ньому, то перед смертю попіклувався про Свою матір, щоб Богородиця не залишилась без допомоги (за свідченнями тієї ж таки церковної традиції, на час розп’яття Ісуса, Йосипа вже не було в живих): «Як побачив Ісус матір та учня, що стояв тут [під хрестом], якого любив, то каже до матері: «Оце, жоно, твій син!» Потім каже до учня: «Оце мати твоя!» І з тієї години той учень узяв її до себе» (Ів.19:25-27). Наскільки Ісус був досконалою людиною у виконанні Заповідей Божих — настільки Він був і Другою Особою Єдиного, Правдивого, Триєдиного Божества. І якщо б Ісус не був Богом — Він не міг би бути досконалою людиною тому, що ВСІ люди від гріхопадіння, зачаті та народжені природним способом (не як Ісус), зіпсуті та духовно безсилі, без Ісуса, віри в Нього, як власного Спасителя, є лише проклятими грішниками. Як би там не було, віруючі батьки Ісуса, хоч і недосконало, але намагались виконувати свої обов’язки батьків — добре діло, шановане в Божих очах: «І сталось, що третього дня відшукали у храмі Його, як сидів серед учителів, і вислухував їх, і запитував їх. Усі ж, хто слухав Його, дивувалися розумові та Його відповідям» (Луки 2:46-47). Ісус-Боголюдина ще офіційно не почав Свого проповідницького служіння і тому лише вислуховував та запитував учителів, відповідаючи, також, на їхні запитання — і як справжнього Бога і Людину одночасно — Ісуса вирізняв серед однолітків не дитячий розум, «розум Творця всього видимого та невидимого». І це не могло не здивувати, як говорить грецьке слово «ексистеймі» — не «вразити», учителів у Храмі, так само як, пізніше, людей вразило підняття з мертвих Лазаря (Ів. 12:17-18). Ми можемо лише уявити собі які відповіді, на які запитання давав Ісус — без сумніву, вони стосувались Бога та релігії... П’ятнадцять століть по тому відповіді Мартіна Лютера на подібні заданим Ісусу питання, вразили та «перевернули світ». Більшість фарисеїв та книжників часів Ісуса намагались власними ділами праведності — виконання Закону — заробити собі місця в «Царстві Месії»: це були як діла заповідані Богом, так і ті, що їм протирічили, наприклад, доведений до абсурду суботній відпочинок, коли заборонялось, під страхом покарання, зробити зайвий рух. Паломництва до Єрусалиму, поклоніння святим, пости, чернечий аскетизм — цими ділами вже в часи Лютера люди намагались заробити спасіння до блаженного життя в раю. І як відповіддю Ісуса, так і відповіддю Мартіна Лютера було «спасіння лише вірою, по Благодаті, на основі Святого Письма». Старий та Новий Заповіти свідчать, що ніщо неправедне, тобто грішне, не може залишитись живим в присутності Божої святості. Тож наскільки марними були намагання фарисеїв 1-го, 16-го століть (та і є намагання фарисеїв сьогодення) попасти на Небеса за допомоги недосконалого виконання Закону. Це так само неможливо, як мертвому встати з гробу. Лише вірою в те, що Ісус виконав досконало всі 10 Заповідей Божих на залічення нам і Бог вже не гнівається на нас також завдяки тому, що Ісус помер за наші гріхи — лише вірою в це ми можемо не переживати про те, куди попадемо по смерті чи під час останнього Приходу Ісуса, якщо до того залишимось живими: «Небеса, Небеса, Небеса» — наша з вами надія і вічне пристановище, Небеса без хвороб, страждань і смерті.

Дорогі у Христі брати та сестри! Не переживайте про майбутнє духовне — воно зароблене для вас Христом; тим більше не переживайте про майбутнє чи теперішнє фізичне, бо це є гріхом! Так, саме в цьому грісі Ісус дорікав Своїм батькам: «І як вони Його вгледіли, то здивувались, а мати сказала до Нього: «Дитино, — чому так Ти зробив нам? Ось Твій батько та я із журбою шукали Тебе» (Луки 2:48). Йосип та Марія переживали за Ісуса, замість того, щоб покладатись на те, що Господь поопікується Своїм Єдинородним Втіленим Сином. Так само і ми, віруючі, не повинні переживати про майбутнє, покладаючись повністю на Бога-Отця, усиновленими дітьми Якого, в Ісусі Христі, ми є; радше як псалмоспівець Давид ми повинні промовляти в важкі моменти: «До тебе підношу я, Господи, душу свою, Боже мій, я на Тебе надіюсь, — нехай же я не засоромлюсь, нехай не радіють мої вороги ради мене! Не будуть також посоромлені всі, хто на Тебе надіється, та нехай посоромляться ті, хто на Тебе встає надаремно!» (Пс.24:1-3). Звичайно, коли Слово Боже засуджує «переживання за завтрашній день» — це не означає, що треба сидіти склавши руки і чекати «манни з неба». Переживання, на відміну від піклування, є гріховним станом неспокою, невпевненості та розпачу, порушення першої Заповіді Божої — непокладання на Бога. Заміною переживання у християн, переживання, яке разом з тим, що ображає Бога, руйнує нервову систему та спричинює хвороби — є піклування без лінощів, коли робиться все необхідне для усунення існуючої проблеми, або забезпечення завтрашнього дня. Якщо з’являється хвороба — треба не переживати, а йти до лікаря з паралельними проханнями до Бога про вздоровлення і мудрості для лікарів; коли немає роботи — треба молитовним чином шукати її, відвідуючи, в тому числі, і бюро працевлаштування; але ні в якому разі не переживати! Як повинні були поводити себе батьки Ісуса, коли помітили те, що загубили Богодитину? Спочатку розкаятись в тому, що не піклувались про Ісуса як треба і попросити у Бога прощення. Потім, знаючи про походження Ісуса і про всі чуда з пророцтвами, які супроводжували Його зачаття, народження та життя — помолившись Богові з проханням направити їх стопи до місцезнаходження Ісуса — іти до Храму. Заспокоївшись та подумавши трохи, Йосип та Марія зрозуміли б, що Ісус саме там: в Старому бо Заповіті саме в Храмі люди з впевненістю перебували в присутності Божій. Туди віруючі йшли молитись за особливі потреби, там приносились жертви подяки та за гріхи. Саме в Храмі — тієї Пасхи — дванадцятирічний Бог був присутній в місці поклоніння Собі... «А Він їм відказав: Чого ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що повинно Мені бути в тому, що належить Моєму Отцеві? Та не зрозуміли вони того слова, що Він їм говорив» (Луки 2:49-50). А після того, як батьки знайшли Ісуса — їм не треба було відразу звинувачувати Еммануїла Христа в порушенні Заповіді нешанування батьків, радше просити прощення у Ісуса за своє недбальство —недогляд.

Дорогі у Христі! Найперше не переживаймо про те спасіння, яке нам дав Господь тому, що в ділі спасіння від нас не залежить нічого. Ісус зробив все необхідне для звільнення людства від влади диявола, гріха та смерті — жив, помер і воскрес. Тим більше не переживайте про фізичні тимчасові речі — все в руках Божих — і наші з вами крихкі тіла; а щоб не переживати про це все — треба мати міцну віру, що базується на впевненні Святого Духа Словом у прощенні гріхів. Через це прощення, зароблене Ісусом, ви маєте зараз вічне життя, Спасіння і Небеса з приготованими там для вас Христом оселями.

На відміну від батьків Ісуса — матері та отчима, які не розуміли всього цілком, бо не були ще свідками смерті, воскресіння та вознесіння Христового по правицю Божу, ми з вами, віруючі двадцять першого століття, розуміємо набагато більше, маючи, до того ж, Письмо. А в ньому говориться, що після всіх подій загублення і знаходження Ісуса батьками: «І пішов Він із ними, і прибув у Назарет, і був їм слухняний. А мати Його зберігала оці всі слова в своїм серці. А Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю, у Бога й людей» (Луки 2:51-52). Ісус продовжував виконувати четверту Заповідь шанування батьків та інші дев’ять Заповідей на нашу з вами користь і, певно, батьки Його, навчені, наступного разу вже знали, де подобається знаходитися Ісусу під час Пасхи в Єрусалимі...

Дорогі у Христі брати та сестри! Час від часу ми губимо з вами деякі речі — потрібні та не дуже — не переживайте, якщо це трапляється — це все тимчасові речі. Головне — не загубити Бога у своєму житті, не втратити віру в Спасителя від смерті вічного прокляття пекла. Навпаки, зміцнюючи свою віру в Господа через вивчення Святого Письма та регулярне прийняття Господньої Вечері, в якій всім хрищеним віруючим пропонується разом з Тілом та Кров’ю Спасителя особисте впевнення у прощенні гріхів (гріха переживання також) — міцною вірою ми будемо завжди триматись Божої обітниці Спасіння і будемо абсолютно впевнені в тому, що ніхто не зможе вихопити нас з рук Триєдиного Бога. Заради Христа. Ісус сказав: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!» Амінь. (Івана 14:27).